Кишеня, повна жита - Агата Крісті
— Я цього не робила!
Інспектор Ніл промурмотів з умисним сумнівом у голосі:
— Справді?
Він указав на стілець, на якому мала звичай сидіти міс Ґросвінор із блокнотом у руці, коли містер Фортеск’ю викликав її, щоб продиктувати якісь листи. Тепер вона сіла неохоче й подивилася на інспектора Ніла з тривогою в погляді. Інспектор, чия уява мандрувала від гіпотези до гіпотези — зваблення? шантаж? — уявляючи собі цю платинову блондинку на лаві підсудних, дивився на неї поглядом, який здавався заспокійливим і злегка дуркуватим.
— У чаї нічого шкідливого не було, — сказала міс Ґросвінор. — І не могло бути.
— Зрозуміло, — сказав інспектор Ніл. — Будь ласка, назвіть ваше ім’я й адресу.
— Ґросвінор. Айріні Ґросвінор.
— Як ви пишете своє прізвище?
— Як назву майдану[2].
— Гаразд, а ваша адреса?
— Рашмур-роуд, 14, Мазвел-Гіл.
Інспектор Ніл задоволено кивнув головою.
«Зваблення відпадає, — сказав він сам собі. — Це не любовне гніздечко. Респектабельне житло в оселі батьків. Шантаж теж відпадає».
Ще один набір добрих спекулятивних теорій розвіявся, не лишивши й сліду.
— То хто все ж таки приготував йому чай? — запитав інспектор із перебільшеною люб’язністю в голосі.
— Звичайно ж, я. Це входило до моїх обов’язків, я хотіла сказати.
Не кваплячись, інспектор Ніл наказав їй у всіх подробицях описати ранковий ритуал приготування чаю для містера Фортеск’ю. Філіжанка з блюдцем і чайничок для заварки були вже запаковані й відправлені на аналіз до поліційної лабораторії. Тепер інспектор Ніл довідався, що тільки Айріні Ґросвінор, і ніхто, крім неї, не доторкався до тієї філіжанки, блюдця та чайничка для заварки. Щодо чайника, то ним користувалися всі працівники офісу, й Айріні Ґросвінор наповнила його водою, набравши її з крану в туалетній кімнаті.
— А де ви брали чай?
— Це спеціальний китайський чай, який належить містерові Фортеск’ю. Я зберігаю його на поличці за дверима своєї кімнати.
Інспектор Ніл кивнув головою. Він запитав про цукор і почув, що містер Фортеск’ю пив чай без цукру.
Задзвонив телефон. Інспектор Ніл підняв слухавку. Вираз його обличчя трохи змінився.
— Лікарня Святого Юди?
Він кивнув головою міс Ґросвінор і повідомив їй, що вона може йти.
— Це поки що все, дякую вам, міс Ґросвінор.
Міс Ґросвінор поквапно покинула кабінет.
Інспектор Ніл уважно дослухався до звуків тонкого, без будь-яких емоцій голосу, що говорив до нього з лікарні Святого Юди. Слухаючи той голос, він нашкрябав олівцем кілька таємничих знаків у куточку блокнота, що лежав перед ним на столі.
— Кажете, помер п’ять хвилин тому? — запитав він. Погляд його впав на ручний годинник на зап’ястку. «Дванадцята година сорок три хвилини», — занотував він у блокноті.
Голос без емоцій повідомив, що доктор Бернсдорф хоче особисто поговорити з інспектором Нілом.
— Гаразд. Кличте його сюди, — сказав він тоном, який, либонь, шокував своєю безцеремонністю власницю тонкого голосу, що промовила ім’я доктора Бернсдорфа з глибокою шанобливістю.
Після цього у слухавці почулося клацання, гудіння й далекий шепіт, наче там розмовляли якісь привиди абощо. Інспектор Ніл терпляче чекав.
Потім без будь-якого попередження пролунав густий бас, який примусив його відвести слухавку від вуха на дюйм або два.
— Вітаю тебе, Ніле, старий стерв’ятнику. Ти знову харчуєшся своїми трупами?
Інспектор Ніл і професор Бернсдорф із клініки Святого Юди познайомилися під час розслідування справи про отруєння понад рік тому й відтоді зберегли дружні стосунки.
— Наш чоловік помер, так мені повідомили, докторе.
— Так, він справді помер. Ми вже нічого не могли вдіяти на той час, коли його сюди доставили.
— І яка ж причина смерті?
— Ясна річ, ми зробимо розтин тіла. Дуже цікавий випадок. Справді дуже цікавий. Я радий, що мені довелося мати з ним справу.
Професійна втіха, яка пролунала в густому басі професора Бернсдорфа, підказала інспектору Нілу принаймні одну річ.
— Судячи з твоїх слів, не думаю, щоб ти вважав цю смерть природною, — сухо зауважив він.
— Жодного собачого шансу на те, що він помер природною смертю, — енергійно підтвердив доктор Бернсдорф. — Я, звісно, кажу неофіційно, — докинув він із запізнілою обережністю.
— Звичайно, звичайно. Щодо цього не сумнівайся. Його отруїли?
— Безперечно. Більше того, знову ж таки неофіційно, тільки між нами двома, я готовий побитися об заклад, що знаю, якою отрутою його отруїли.
— Справді? Якою ж?
— Таксином, мій хлопче, таксином.
— Таксином? Ніколи не чув про таку отруту.
— Я знаю, що ти про неї не чув. Це вкрай незвичайний випадок. На диво незвичайний. Я й сам ніколи б її не виявив, якби мені не довелося мати з цим справу три або чотири тижні тому. Кілька дівчаток зготували чай для своїх ляльок — вони зірвали ягоди з тисового дерева й укинули їх у чай.
— То оце і є та отрута? Вона міститься в ягодах із тисового дерева?
— У ягодах або в листі. Надзвичайно сильна отрута. Таксин, звичайно ж, належить до алкалоїдів[3]. Не думаю, щоб досі мені траплявся випадок, де цю отруту застосовували б умисне. Тому справа, яку ти тепер розслідуєш, видається мені надзвичайно цікавою й рідкісною… Ти собі не уявляєш, Ніле, як обридло мені лікувати людей, що отруїлися гербіцидами. Тому отруєння таксином — для мене справжня втіха. Звісно, я можу й помилитися, ти мене, ради Бога, не цитуй, але я так не думаю. Гадаю, тобі це теж цікаво. Принаймні, щось новеньке.
— Подія надзвичайно цікава для всіх, окрім самої жертви. Я правильно тебе зрозумів?
— Авжеж, бідолашному чоловікові не пощастило, — досить байдужим тоном підтвердив доктор Бернсдорф.
— Він щось сказав, перед тим як померти?
— Один із твоїх людей сидів біля нього з блокнотом. Він занотував усі подробиці. Вмирущий знову белькотів про чай, ніби йому щось підсипали в чай на службі — це, звичайно, повна нісенітниця.
— Чому нісенітниця? — гостро запитав інспектор Ніл, якому його невичерпна фантазія вже намалювала картину, як розкішна міс Ґросвінор кладе кілька тисових ягід у заварку чаю, і йому вельми не хотілося відразу ж відкинути цю версію як необґрунтовану.
— Тому що ця отрута не могла подіяти так швидко. А я так розумію, що симптоми отруєння з’явилися відразу
