В погоні за Привидом - Микола Володимирович Томан
Полковник задоволено потер руки і почав ходити по кабінету, нетерпляче чекаючи повернення генерала.
Знову пролунав телефонний дзвінок. Дзвонив Філін.
— Скажіть, Панасе Максимовичу: рація Мухтарова ще у вас? — поцікавився він.
— Так. А навіщо вона вам?
— На внутрішньому боці її футляра олівцем написано кілька цифрових рядків. Подивіться, чи точно на початку першого і другого рядків стоять вісімки?
— Зачекайте хвилинку, зараз перевірю.
Полковник зняв кришку футляра рації, що стояла, в кутку його кабінету, і на матовому фоні її внутрішньої поверхні прочитав:
33 2 19 28 25 7 22 39
35 3 2 26 27 6 3 32 30 5…
Там були і ще якісь рядки, але полковник зосередив увагу тільки на цих двох. Перші цифри справді нагадували вісімки, але, придивившись до них гарненько, Осипов переконався, що це були трійки.
— Ви помилилися, Борисе Івановичу, — сказав він у телефонну трубку. — Не вісімки, а трійки.
— Трійки?.. — перепитав Філін. — Ну, тоді зовсім інша справа! Дозвольте зайти до вас хвилин через п'ятнадцять?
— Прошу!
Підполковник Філін прийшов рівно за чверть години. В руках він тримав той самий томик віршів.
— Ось, будь ласка, — збуджено сказав він і розкрив томик на тій сторінці, на якій починався «Ворон» Едгара По. — Читайте строфу третю:
Шелковый тревожный шорох в пурпурных портьерах, шторах Полонил, наполнил смутным ужасом меня всего, И чтоб сердцу легче стало, встав, я повторил устало: «Это гость лишь запоздалый у порога моего, Гость какой-то запоздалый у порога моего, Гость — и больше ничего».
Підполковник Філін був чудовим математиком, закоханим у логарифми і інтеграли, але він любив і поезію, запевняючи, що в ній багато спільного з математикою. Вірші Едгара По він прочитав з великим почуттям.
— Ловко шиплячі обіграні! — із захопленням зауважив Філін. — «Шелковый тревожный шорох в пурпурных портьерах, шторах…» Здорово, правда ж? Але зверніть увагу на третій рядок цієї строфи.
Розгорнувши перед Осиповим аркуш паперу, Філін поквапно написав на ньому текст третього рядка і пронумерував усі літери так:
— Легко можна помітити тепер, — продовжував він, — що цифри шифру:
2, 19, 28, 25, 7, 22, 39 відповідають літерам, з яких складається слово «Чапаєва».
Акуратно обвівши олівцем ці літери і цифри, Філін перевернув листок на другий бік.
— А тепер таку ж процедуру проробимо і з п'ятим рядком тієї ж строфи:
До цього рядка стосуються цифри шифру: 3, 2, 26, 27, 6, 3, 32, 30, 5. Розшифровуємо їх і дістаємо слова: «сорок сім». Треба думати, що це адреса: вулиця Чапаєва, будинок номер 47. А в двох наступних строфах повідомляється прізвище того, хто живе по цій адресі: Жанбаєв Каниш Нуртасович. Ось вам і розгадка таємниці томика американських поетів. У ньому ключ до нової системи, мабуть, майбутнього шифру шпигунів, яким так до речі поспішив скористатися Мухтаров.
Кого послати?
Повертаючись до себе від заступника міністра, генерал Саблін зайшов у кабінет полковника Осипова.
Генерал був високий, сухорлявий. Чорне волосся його чимало посивіло на скронях, але вигляд він мав молодший від Осипова, хоч були вони однолітками. Легкою ходою пройшов він через кабінет і, привітавшись, сів проти полковника верхи на стільці. Тонкі, все ще дуже чорні брови генерала були трохи підняті.
— Здається, вдалося дещо розплутати, Панасе Максимовичу? — запитав він спокійним, веселим голосом, хоча Осипов добре знав, як хвилювала генерала можливість напасти на вірний слід знаменитого Привида.
— Багато що вдалося розплутати, Ілля Ілліч.
— Ого! — посміхнувся Саблін. Він не чекав від полковника такої багатообіцяючої заяви: Осипов ніколи не кидав своїх слів на вітер, був стриманий у висловах і дуже тверезий в оцінці обстановки.
Колись давно, років тридцять тому, зовсім ще молодою людиною познайомився Саблін з Осиповим на курсах ВЧК. З того часу довгі роки вони працювали разом на найважчих фронтах таємної війни з найлютішими ворогами радянської держави, міцно подружили, пройнялися один до одного глибокою повагою. Різниця у званнях і посадах не заважала їхній дружбі і тепер.
«Цікаво, що ж вдалося йому розплутати?» — подумав Саблін і, сівши зручніше, приготувався слухати.
— Тепер майже встановлено, що Мухтаров їхав помічником до Привида! — переконано заявив Осипов, але тут же у нього самого почали виникати різні сумніви, і висловлена догадка почала здаватися не такою вже безперечною. Він мимоволі понизив тон і говорив далі вже значно стриманіше: — Легальне прізвище цього Привида, очевидно, Жанбаєв, і живе він на вулиці Чапаєва в будинку сорок сім. Така вулиця є в місті Аксакальську, тобто саме там, де ми й передбачали присутність Привида.
— Так, так! — схвально хитнув головою генерал. — А давай однак пригадаємо дещо і про самого Привида. Адже він спеціалізувався, здається, по країнах Сходу?
