Азартні ігри з долею - Іво Брешан
— Іноді віра в долю слугує як відмовка, коли людина не робить того, що мусить робити. Візьми, наприклад, Сенеку! Найвідоміший зі стоїків. Гострий розум! Щедра душа! Але ніде, в жодному його трактаті чи творі, не йдеться про те, що Нерон вчинив з християнами, хоча Сенека — як його міністр — просто мусив те знати. Про найменший протест проти нелюдських дій Нерона — шкода говорити. Може, він потайки, щоб ніхто не знав, засуджував і відчував відразу? Глибоко в тому сумніваюсь. Мабуть, він був впевнений, що з християнами відбулося те, що їм призначила доля. До того ж, й самі християни в пожертві своїм життям вбачали ідеал, до якого треба прагнути, і що страшнішою була смерть, то вони були щасливіші. На арену, де на них чигала смерть, вони йшли співаючи. Сенека, мабуть, сам себе переконав, що Нерон чинить все так, як їм долею судилося, а може, навіть іноді брав на себе роль виконавця Божої волі. Навіщо та в ім’я чого я почав би тепер його засуджувати? Не здивуюсь, що він як міністр навіть і сам потрохи допомагав імператорові в його діяннях.
— А що ж йому лишалось у такий час?
— Ти справді гадаєш, що він не мав ніякої альтернативи?
— А якщо те справді судилось страдникам долею? Я згоден тут з ним. До речі, за стоїками, долі треба підкорюватися; так, принаймні, ви нас вчили. Отож, треба дотримуватися того, що сам проповідуєш.
Тюдор на те нічого не відповів, лише вкрай уважно подивився на Ретеля, наче його щось зацікавило.
— І? — запитав Ретель. — Що ви на це скажете, професоре?
— Нічого. На це справді не маю що сказати.
— Вибачте, професоре, що завадив вам! — мовив Ретель трохи присоромлено, бо не був впевненим, чи схвалює його Тюдор чи ні, а потім підвівся. — Дякую за розмову! Було дуже пізнавально.
Тоді швидко відійшов, забувши «Опсерватор», який залишився лежати на столі розгорнутий на тій сторінці, де описувалася пакрацька історія. Тюдор взяв газету, ще раз уважно прочитав статтю, а потім довго вдивлявся у фотографію Дуди.
Розділ 2
рофесор Тюдор справді вважав, що життям керує доля, але не в той спосіб, як думав Ретель. Як глибокий знавець філософії професор добре знав, що питання: чи це якась подія долею передбачена, чи це лише воля випадку, — не вирішити. Так само, як і питання, чи є те, що ми чинимо, результатом нашої доброї волі, чи і вчинки, і бажання керуються чимось ззовні. І саме тому (хоча він і знав про те, що відповіді нема) безупинно про те запитував. Якщо коротко, то була певна категорія людей, схильних до ризику (азартних гравців), які спокушали долю. Вони заводили себе в ситуації, які були непередбачуваними щодо завершення, без огляду на те, наскільки вони були небезпечними, лише щоб побачити, чи ситуація закінчиться так, як мусить бути за всіма законами логіки, чи скінчиться так, як ніхто живий не може цього передбачити. І ту пристрасть йому подарувала не філософія, а те, що змолоду він полюбляв азартні ігри, особливо покер, у якому найбільше може виявитись взаємозв’язок між логічним оцінюванням подій і непередбачуваним результатом.Ще під час навчання він став членом товариства своїх університетських колег, які, за їхніми ж словами, до всіх іспитів готувалися за картярським столом. Тоді то була звичайна простодушна забава і причина, щоб замість вивчення нудних предметів, згаяти час за чимось приємним. Коли ніхто з них не мав грошей, вони грали у традиційні далматинські ігри: брішкулу, трешет[14], тріумф, в яких гроші відігравали суто символічну роль, тож і внески були незначні, лише щоб була якась мотивація грати. Згодом те заняття настільки їх захопило, що вони зовсім закинули навчання. Замість того, щоб використовувати цю забаву як щось відволікальне від основних занять, вони щораз більше часу підпорядковували їй, і виконували свої зобов’язання, лише в тій мірі, яка б не перешкоджала їхньому картярству. Домовлений картярський сеанс мусив відбутися, незважаючи на заняття, іспити, семінари, навіть смерть когось з родини.
Карт стосувалась ще одна цікава й дивна річ. Поняття «отримати, здобути» та «втратити» набуває зовсім іншого значення і у спорті, і в деяких настільних іграх, наприклад, у шахах. У всіх інших найважливіше — це перемогти або встановити рекорд, тому дуже часто й самого результату достатньо, щоб гравець одержав задоволення. Проте, як і завжди в картах, поряд з умінням, тою якістю, від якої залежить результат гри і фортуна, є людське марнославство, яке теж відіграє важливу роль. Як відомо, картярі, незважаючи на рівень майстерності та вмінь, не розподіляються за категоріями, на відміну від шахістів чи боксерів, і навіть не говоритимемо про те, що в картярстві не можна встановити рекорд чи досягнення, як, наприклад, в атлетиці. Тут перемога та поразка вимірюються іншими мірилами. Якщо тут, наприклад, хтось скаже: «Перемогли їх із рахунком 10:0» і буде незадоволений цим, то хтось матиме повне право на те відповісти: «Боги подарували вам диявольську фортуну». Але прибуток і програш вимірюються у матеріальних цінностях, тож коли хтось каже: «Ми зробили їхні гаманці легшими на стільки-то й стільки-то динарів», то це вже звучить респектабельно, особливо якщо це «полегшування» супроводжувалось високими ставками чи великими сумами. Так з часом жага до гри зростає, поки людина не стає залежною, як у випадку з наркоманією чи алкоголізмом, готовою за один вечір розтринькати все своє майно, навіть якщо у всьому іншому, у своєму повсякденному житті, вона хазяйновита, ощадлива або навіть жадібна.
Ось таким залежним, на кшталт якогось наркомана, був і Франко Тюдор. Після того, як він закінчив навчання та почав заробляти, то здобув можливість задовольняти свою жагу до картярства настільки, наскільки бажало його серце. Тут, у Дубровнику, він знайшов товариство, яке не грало в наївні домашні ігри, а грало в преферанс та покер, у які грати без грошових ставок було як спати в ліжку з пластмасовою лялькою замість законної дружини. На початку йому так йшла карта і він регулярно закінчував партії зі значними великими виграшами, що він почав себе вважати улюбленцем долі, а картярство — способом систематичного заробітку. Однак, якоїсь миті несподівано щось змінилось, й удача від нього відвернулась.
