Таємниця Золотого Будди - Йозеф Несвадба

вірші, романи. Власне, було однаково, що він там читав, оскільки Еренберг спав. Друковане слово — бачив він його чи чув — незмінно присипляло старого. Оживав він тільки, коли чув щось про бої. А їх на рахунку в генерала було не так вже й багато. Ще за молодих років він програв свою єдину сутичку під Сольферіно, а вже після того він брав участь у боях тільки під час маневрів. Краслові він платив, як справжній шляхтич. І ще давав йому завжди шоколаду. Обіцяв місце в своєму полку, гарнізон в Італії і золоті еполети. Але поки Красл закінчив школу, сліпий генерал вже був на пенсії.

І досі вчитель пам'ятає, що в старого графа завжди говорили про його єдину донечку, маленьку красуню графиню, котру молодий читець ніколи не бачив і може саме тому уявляв як найпрекрасніше в світі створіння. Отож і сьогодні його вело до замка скоріше бажання побачити свій дитячий ідеал, ніж якісь там детективні міркування. Тим більше, що поява графині тільки заплутувала справу… Здавалось-бо вже, що винуватцем може бути лише Ганка або якийсь інший агент Риссіга, і раптом з'являється новий потенціальний злочинець. Та ще й з таким романтичним мотивом: хоче знищити невірного коханця! Ревнощі, мабуть, дуже часто бувають причиною злочину. Хоча в цій галузі покластися на власний досвід учитель і не міг, — але вдома на селі він був свідком дечого схожого на це.

До замка він дістався вже завидна. Це була не якась там імітація на зразок фальшивого готичного палацу Риссіга, а справжня старовинна споруда, що виросла тут не тільки раніше за сваговську фабрику, а й раніше, ніж сам Свагов. Селище, мабуть, заснували служники і ремісники, яких привабила сюди літня резиденція шляхтичів. Красл ще з дитинства знав, що Еренберги — старі шляхтичі, в родоводі яких є навіть рицарі-хрестоносці.

Брама була кована, важка, іржава. Спочатку він стукав кулаком, але ніхто не озивався. Нарешті побачив дверний молоток. Він схопив і кілька разів щосили грюкнув до брами, аж посипались з молотка трухляві тріски. Очевидно, до цієї брами не стукали вже багато років.

— Генерале! Пане граф! Графине! — волав Красл, полохаючи тишу навколишніх лісів, але в замку ніде й не рипнуло. Вчителеві не лишалося нічого, як чекати. Він присів біля маленьких ворітець поряд із брамою, сперся на них, щоб нікого не проґавити, і заснув.

Збудили його діти з гірських селищ, що проходили повз нього, поспішаючи до школи в Свагові. Вони голосно віталися з ним, пам'ятаючи ще його візит до школи, коли він був представлений їм як пан учитель. Красл змушений був підвестись і люб'язно відповідати, оскільки вже ці карапузи так виховано поводили себе. Ледве вони пройшли, Красл знову почав калатати до брами. Цього разу спробував навіть ногами.

Нарешті прочинилися маленькі дверцята в стіні, в кількох метрах праворуч. У них з'явився лакей у лівреї. Старому було років сімдесят. Красл передбачливо встромив черевик між дверима і порогом.

— Мені треба негайно поговорити з генералом. У дуже важливій для нього справі. Я поспішаю! — крикнув він лакею. Той, не розуміючи, кліпав очима.

— З ким?

— З генералом фон Еренбергом, — крикнув учитель ще голосніше.

— Я добре чую, — образився, мабуть, дідок. — Але його світлість вже сім років як померли! — В очах у нього виступили сльози, він шморгнув носом.

— Тоді проведіть мене до графині.

— Вона нікого не приймає, — нахмурився лакей.

— Але мені треба з нею поговорити. У мене до неї важлива справа. Дуже важлива!

— Я перекажу їй. Що передати?

— Ні, я мушу говорити з нею особисто. Передайте, — що йдеться про Золотого Будду…

Нарешті йому пощастило зовсім відчинити двері. Дідок відсахнувся.

— Так не можна! — запротестував він. Лише тепер можна було побачити, що на ньому був тільки ліврейний піджак, залатаний на спині. Штани він носив прості з сурової тканини, як у селян, а взутий був у дерев'яні черевики. Однак рухався він на диво швидко. Цього разу втекти Краслові не пощастило. Дідок випередив його і вже готувався забарикадувати вхід до будинку, але, на щастя, клямка була тут відірвана, і він мусив відступити аж до темного коридора, стіни якого пліснява розмалювала химерними орнаментами. Лакей весь час намагався відштовхувати Красла, потім припинив свої спроби зовсім і лише піднімав руки, наче показуючи, щоб той ішов геть. Він був схожий на розлюченого півня, який хоч і козириться, але все-таки відступає. Так вони пройшли весь коридор. У кінці дідок зупинився біля різьблених дверей і постукав у них.

— Хто там? — почувся глибокий жіночий голос.

— Пробачте, світлість, візит.

— Я нікого не приймаю.

— Скажіть їй, що я приятель її батька, — підказав учитель стиха.

— Приятель вашого батька…

— Я не приймаю. — Мабуть, ця жінка була в полоні меланхолії, як ті казкові принцеси. Але Красл відчував у собі набагато більше відваги, ніж Гонза[9].

— Скажіть їй, що в мене є відомості про Золотого Будду!

У сусідній кімнаті щось впало. За хвилину знов почувся голос графині, цього разу більш схвильований.

— Я нічого не знаю…

— Про ті списки, що вона хотіла купити, заради яких тричі була у вдови Бреттшнайдер, про ті списки з фабрики Риссіга! — Лакей усе чисто переказав далі. Слух у нього і справді був непоганий. Цього разу графиня відповіла негайно.

— Це брехня!

Красл уже не втримався. Спершись на одвірок, він закричав прямо до оздоблених дверей:

— Я щойно розмовляв з пані Бреттшнайдер, ви в неї двічі були. Якщо вам потрібні ці списки, мусите мене прийняти. — Але з кімнати тепер чутно було лише якийсь грюкіт, наче хтось там перекидав меблі. Раптом почувся той самий жіночий голос. Це