Бунт моїх колишніх - Ірина Сергіївна Потаніна

— Даруйте, — звернулась я до огрядної барменші, намагаючись зачарувати її безневинною усмішечкою. — Нещодавно он за тим столиком сидів молодий чоловік. Ну, такий кучерявий, у окулярах… Не скажете, давно він пішов?

Я свято пам'ятала добрі традиції наших офіціантів, тому відразу простягла дівчині згорнуту купюру. Барменша твердо відсторонила мою руку.

— Що я, сама чоловіка ніколи не пасла! — посміхнулася вона. — Хвилин п'ятнадцять, як пішли. Тільки не з бабою він був. З приятелем. Посперечалися про щось, пошуміли навіть, потім, як водиться, обійнялися та й почвалали. Хоча начебто в мене й не пили нічого такого. Тільки пиво. Певне, горілочкою ще дорогою накачалися.

Я відчула, як розширюються мої очі. Тип, який походжає, обіймаючись із якимось приятелем, ніяк не асоціювався з образом Шурика.

— Та ти не переживай. Твій, коли йшов, речі свої залишив. Певне ж, повернеться по них.

Я озирнулася і мої очі ще поширшали. Теки на стільці вже не було. Замість неї лежав аркуш із зошита, придавлений шматком асфальту. Двома стрибками я досягла того місця й схопила аркуш. Друковані літери було нашкрябано чорною ручкою, і говорили вони ось що:

«ПОПЕРЕДЖЕННЯ ОСТАННЄ. ОБЛИШ ЦЮ СПРАВУ, БО БУДЕ ГІРШЕ»

Автоматично я зім'яла записку і кинула в кишеню.

— Ви знаєте, тут уже нема його речей…

Барменша наполовину вистромилася з-за стійки.

— Виходить, поки ми теревенили, твій забігав. Вибрав же момент… От зараза!

Розпитування аматорів пива, що мирно жили за сусідніми столиками, привели мене до сумного висновку. Теку забрав не Шурик. Той, хто, поки я зачаровувала барменшу, підійшов до кафе, перегнувся через символічну огорожу і спокійно взяв теку зі стільця та поклав натомість цей аркуш, був високий, міцний, коротко стрижений молодий чоловік.

— Такий спортивний мен із демонічною зовнішністю, — охарактеризувала викрадача теки тоненька дівчинка з розумними очима і величезним, завбільшки як ціла її голова, кухлем пива.

Усі діяння таємничого Когось вишикувалися в мене перед очима в осмислений ланцюжок. Що ж, принаймні, цей гад прояснив свої мотиви. Він готовий на все, аби я перестала вести розслідування для Шурика. Схоже, мені справді оголосили війну.

«І що тепер робити?» — звернулася я до свого Здорового Глузду.

«Анічогісінько. «Ця справа» — дивне, розпливчасте формулювання. Коли когось щось не влаштовує у твоїх діях, нехай візьме на себе працю постати тобі перед ясні очі та докладно пояснити, в чому тут річ. Ми натяків не розуміємо!»

«Так, але ж «гірше буде» — погроза цілком зрозуміла…»

«Ти що, злякалася? Ні? В такому разі дій, як планувала. З'явишся ввечері до Шурика, викладеш йому все про Кішку, чим, напевне, вбережеш його від безлічі неприємних розмов із замовником, а заодно і про цього Шкідника, який чужі папки краде, розповіси. Шурик — він голова, він що-небудь і на цей випадок передбачить. А ні, то за тиждень Жорик приїде. Тоді вже хай оцей Хтось сам на себе нарікає. Знайшов, кому війну оголошувати!»

«До Шурика, до Шурика! — передражнила я сама себе. — Твій Шурик, замість того, щоб справами займатися, все на тебе зіпхнув, а сам горілку пивом запиває, із сумнівними друзями по місту розгулює».

«Не час для осуду керівництва. Ось виконаєш справу — тоді й висловлюй свій осуд, скільки влізе. Наразі про Кішку думати слід!»

Я беззастережно капітулювала перед такими аргументами.

Дорогою до Кішки вдавала з себе Цезаря, одночасно намагаючись стежити за дорогою, обмірковувати подробиці майбутньої розмови та заплутувати сліди, щоб відірватися від можливого «хвоста». Як не намагалася, не змогла знайти переслідувача, але на душі, як і раніше, було тривожно. Після зникнення теки можна було не сумніватися, що загадковий Хтось легко знайде місце проживання Валерії.

— Катю? — Кішка стала переді мною в коротенькому шовковому халатику. — Оце вже не чекала. Заходь.

Гудіння пральної машини сповіщало про те, що Кішка іноді відривалася від жахливих авантюр і займалася банальними господарськими справами.

— Колю, тут до нас гостя завітала! — якось зовсім по-жіночому гукнула Кішка кудись у кімнату.

Власне, присутності Ключки в цьому домі дивуватися було не варто. Але я, звісно, трохи розчарувалася. Микола міг зіпсувати мені всю сплановану операцію.

— Я, власне, на хвилинку, — незважаючи на запрошення, я залишилася в коридорі. — Обміркувала тут на дозвіллі вашу пропозицію. І раптом припала вона мені до смаку.

— Яку пропозицію? — недовірливо примружилася Кішка.

— Ну, всі ці справи з іноземцями…

— Заміж-таки зібралася? — Кішка ледве приховала презирливу усмішку.

— Не зовсім. Мені просто, як і всякому смертному, не хочеться втрачати зайву можливість заробити.

Валерія нарешті додумалася вимкнути машину. Я не відразу це усвідомила, тому останню фразу, по інерції прокричала.

— І нема чого так репетувати, я це про вас і так чудово знаю, — Ключка став на порозі кімнати. — Знав, що ви схаменетеся, громадянко Кроль. Проходьте на кухню. Вип'ємо чайку, обговоримо умови.

— А я сина в табір на море відправила. Тепер непокоюся страшенно, — трішки ґрасируючи, повідомила Кішка. Як і раніше, вдома вона разюче перетворювалася на жваву господарочку. — Чаю чи кави?

— Байдуже.