Імітація - Євгенія Анатоліївна Кононенко

потрапляв до щілини, і довго не хотів робити потрібних обертів, і неспокійні неоформлені думки — а раптом хтось тут був уночі, коли вони пішли, а раптом вони не прибрали пляшку й склянки — билися в голові Чеканчука. Але все в цьому домі на місці, і жовта жінка з несподівано виразним лицем докірливо дивиться на двійко п’яних підлітків за столиком літнього кафе з картини, що висить просто перед вхідними дверима.

— Чому мама купувала тільки такі картини, де зображено людей із суспільних низів? — запитав Юрко, роздивляючись у вітальні.

— У твоєї мами був хороший смак до малярства.

— Так. Але чому всі картини в її вітальні мають настрій черевиків Ван-Гога?

— Ти хочеш, щоб я побув тут з тобою, чи залишишся сам?

— Ти не скажеш, де найняти прибиральницю? — спитав Юрко на порозі спальні.

Поговорили, — подумав Чеканчук.

Вони шукали ключі від письмового стола в кабінеті і не знайшли, а потім Юрко легко відчинив дверцята кишеньковим ножем, але в жодній шухляді не було ні коштовностей, ні документів, тільки давні ще чорно-білі фотокартки. Родинна пам’ять Мар’яниного сина не цікавить і вони переходять до спочивальні. В глибині шафи за рядом пальт і костюмів на плечках надибали маленький сейф. Очевидно, там і документи, і прикраси. Але від сейфа нема ключа.

— Думай, Юро, де він може бути, щоб не пиляти сейфа.

Чеканчук сів на козетці у вітальні, схилив голову на руки. Ось ще одна ланка з ланцюга пошуку істини. Де жінка може ховати такого ключа?

— Переглянь кишені усіх пальт у шафі.

— Нема!

— Ти все переглянув?

— Все! У багатьох нема кишень.

— А на полиці з білизною?

— Зараз... Теж нема!

— Де ж він може бути?

— А, може, Джері знає?

— Думаю, що ні. Наскільки я знаю, твоя мама не пускала його у свої святая святих.

— Чому так гадаєш?

— Мені так здається.

— Здається чи знаєш?

— Здається.

— Тоді я подзвоню Джері.

— Дзвони.

Джері сказав по телефону, що він сам кладе ключ від сейфа в одну з ваз і тому радить зазирнути в усі вази в квартирі. В невеличких вазочках у спальні й кабінеті нічого нема. Але у вітальні на підлозі стоять дві великі метрові вази. В одній задзеленчала купа монеток. А в другій таки є ключ! Схоже, це саме той.

Сейф відімкнуто. Чеканчук відступив, залишаючи Юру-Джорджа сам на сам із його спадком. Але хлопець не розуміє мови документів, просить допомогти йому. Гаразд. Ось тобі акт купівлі-продажу квартири. А ось і свідоцтво про народження Юрія Васильовича Молданського. Ось чекова книжка і кредитна картка. А ось і готівка. Перераховуй, спадкоємцю.

А ось і коштовності. Масивний золотий ланцюг, він не пам’ятає його на Мар’яні. Срібний браслет — схоже, східний. Дві ювелірні коробочки зі шлюбними обручками — маленька всередині з написом Василій, більша з написом Маріанна.

— Це обручки твоїх батьків, Юро.

— Я знаю, що народився в законному шлюбі, — відповідає хлопець.

Але ні платинових сережок з діамантами, ні перстня зі смарагдом нема. Де вони, ті прикраси, з якими Мар’яна не розлучалася? Чи розкажуть вони одного дня таємницю її загибелі?

— А чому мама так берегла цей лист? — Юрко байдуже подав Чеканчукові проштампованого конверта з українською маркою. Олександр витяг з розірваного конверта аркуш у клітинку, списаний розбірливим учительським почерком:

Ти не раз говорила, що культ кохання — то наслідок нещасного, неблагополучного життя. Можливо, так воно і є. Тому я не шкодую про жодне зі своїх нещасть, про жодну зі своїх невдач, якщо саме вони подарували мені те, що я відчуваю до тебе. Хай буде горе, хай будуть злидні й нетоплений дім, якщо, тільки пізнавши це, людині дано пізнати любов! Я, сорокашестирічний невдаха, освічуюся в коханні прекрасній жінці, і вона не каже мені: закрий рота. Заради цього варто було прийти в цей світ...

— У твою маму хтось був дуже закоханий, — Чеканчук простягає Юркові листа, але хлопець перераховує готівку, і Чеканчук без найменших докорів сумління кладе до своєї внутрішньої кишені листа. Він прийняв думку Лариси й Риженка, що це не епізод особистого життя Мар’яни Хрипович, а чергова сходинка на шляху до істини.

Отже, ключ від сейфа відкрив дві невеличкі таємниці. По-перше, Мар’яна не залишала вдома своїх коштовностей. Якби вона зняла їх перед дорогою, то лишила би тут, у цьому сейфі. По-друге, починають сходитися дружбонародівські кінці. Мар’яну кохав невдаха з Дружбонародівки, до якого вона ставилась прихильно, хоча, вочевидь, не палала такою ж натхненною пристрастю. Очевидно, той чоловік був кимось із об’єктів турботи фундації — вчитель музики чи малювання. Але чому він не може знайти в електронних архівах GIFTED CHILD INTERNATIONAL інформації про Дружбонародівку? І чи існує зв’язок між цими подіями?

Чеканчук поглянув на годинник у вітальні. Чверть на дев’яту. О Господи, що за дурниці! Годинник