Імітація - Євгенія Анатоліївна Кононенко
Лариса Лавриненко прибігла на нову роботу, коли електронний годинник показував 9.01. Влетіла у похмуре вогке підворіття, перетнула несподівано доглянуте вимощене європлиткою подвір’ячко з клумбою і фонтаном (воістину, Київ — місто контрастів), увійшла до центрального офісу фундації, де вже ніхто не згадує недавніх трагічних подій. Тільки на столі Мар’яни стоїть її портрет з чорною стрічкою навскоси і ваза з двома жовтими трояндами поряд. Але життя триває. Всі вже на роботі, всі пильно працюють. Обдаровані діти України вимагають подальшої увага й турботи! Хоча й жінка з феноменальним даром віднаходити обдарування лежить у землі, і вінки на свіжому пагорбі поливає огидний листопадовий дощ.
Тетяна відразу запросила Ларису в кабінет до боса, а Чеканчук, побачивши, що у Біста з Ларисою розмова надовго, ввімкнув Мар’янин комп’ютер. О господи, ще один електронний лист: De ty, Mar’jano? Скільки можна? Всі давно все знають, навіть каліка Анжела. Втім, по телебаченню інформації не було, а київські газети далі Києва зазвичай не доходять. Чеканчук відіслав відповідь: Mar’jana zahynula. Dodzvonitsa meni dodomu — і вказав свій домашній телефон. Можливо, він не порадився з колегами по розслідуванню, але вони вчора так і не виробили оптимальної стратегії подальших дій. Тільки домовились, що він неодмінно пошукає дані про контакти фундації з Дружбонародівкою. Але саме цих даних у Мар’яниному комп’ютері нема. Дивно, таке враження, ніби хтось нишпорив по Мар’яниних файлах. Нема навіть інформації про її останнє відрядження. А він добре пам’ятає, що, коли вони востаннє спілкувалися ввечері перед тією фатальною поїздкою ось тут, біля цього столу, Мар’яна поспішала, і він допомагав їй роздрукувати тексти розписок в отриманні грошей від батьків Козової. А чи була ще й розписка від клієнта з Дружбонародівки? Йому здається, що не було.
Вчора в Мар’яниній хаті вони з Ларисою і Риженком довго говорили саме про той надривний вечір. Чеканчук сказав їм те, чого донедавна не міг сказати навіть сам собі: він не знаходить добі місця через те, що, наговоривши Мар’яні перед дорогою купу неприємних слів, мимоволі створив у її душі той недобрий лад, коли можна впасти там, де зазвичай не впадеш. Лариса і Риженко порадили йому не мучитись: він дуже перебільшив значення своїх слів для Мар’яниного душевного ладу. Потім Лариса запитувала про сережки, а він не міг нічого пригадати — вочевидь, вони були в Мар’яниних вухах, бо він не зафіксував ніяких змін в її звичному вигляді. Яка в неї була зачіска? Як завжди: невеличкий чубчик над чолом, волосся на плечах. Вона роками не міняла зовнішній образ, говорила, що не змія: змінює душу, а не оболонку. Сашко Риженко ще тоді сумно похитав головою: душа в неї така сама, як у вісімнадцять років. «Тобі видніше, Сашику, — відповіла Лариса, — ти знав її найдовше». — «Але в ті далекі роки сережок у неї не було, — відповів Риженко, — і навіть вуха не були проколоті».
А того вечора після їхньої останньої зустрічі вона перед дорогою заїхала до себе. Він добре пам’ятає їхню останню телефонну розмову. Вона дзвонила з дому, на екранчику телефонного апарата блимав її домашній номер, отже, вона могла лишити діамантові сережки вдома. Не в Париж вона їхала, а в Новожахів. Риженко погодився з цим припущенням. Але не погодилась Лариса: якщо жінка знімає коштовні сережки, щоб не ризикувати в дорозі, то неодмінно одягне інші, не такі дорогі. Зяяти дірками у вухах не буде.
Лариса вийшла з кабінету Біста. Тепер туди запросили Чеканнука. Тетяна забрала Ларисину чашечку, принесла таку саму мініатюрну чашечку кави для Олександра і великого кухля вітамінного напою для боса. Джері почав із вибачень — це означало, що треба буде робити те, що не входить до безпосередніх обов’язків. У чому справа? А в тому, що Мар’яна мала рахунок у банку, приватне помешкання, коштовні прикраси, а її син Джордж є її єдиним спадкоємцем. Чеканчук дістав із внутрішньої кишені ключі від Мар’яниної хати, поклав перед Вістом — ось, нехай шукає документи на квартиру, чекові книжки і коштовні прикраси. Але Джері висловив серйозне припущення, що молодий хлопець не орієнтується у чужій країні і в помешканні, де ніколи не бував, а тому просить Чеканчука поїхати з ним до житлової контори і до Мар’яниної квартири.
— Це, кінець кінцем, наш обов’язок перед незабутньою колегою, яка так багато зробила для того, щоб фундація якнайдостойніше виконувала своє призначення і покликання. Юра-Джордж скоро буде, за ним поїхав автомобіль фундації.
— А як щодо нашої поїздки до Козової?
— Спочатку зроби справи з Мар’яниним сином, — відповів Джері з тією посмішкою, яка означала, що розмову закінчено, і спроби продовжити її не матимуть успіху.
— Ти не забув, що сьогодні ввечері ми зустрічаємось у мене — Анжелка принесе ключа? — нагадала Чеканчукові Лариса, коли він ішов з фундації.
У житловій конторі сказали, що для оформлення спадку треба подати свідоцтво про смерть, свідоцтво про народження та свідоцтво про власність і, оскільки заповіту нема, чекати півроку, чи не з’являться інші спадкоємці. Далі Чеканчук і юний Молданскі поїхали на Хрещатик. Там відпустили машину.
— Дитиною я не любив Хрещатика, — сказав Юрко, — але мама мені казала: хто втомлюється від Хрещатика, той втомлюється від життя. Потім мені те саме казали про Лондон.
І знову моторошне відчуття холодило нутрощі, коли ліфт віз їх нагору, і ключ довго не
