Зарубіжний детектив - Єжи Едігей

— Кинути пасок? Я підтягну тебе! — озивається Григораш, який пильнує за кожним моїм рухом.

— Краще звільни мені «вихід»! — кричу йому. Мене хитає, і я відчуваю, як від хвилювання горло перехоплює спазм.

Григораш зникає в глибині кімнати. Останні кроки даються страшенно важко, нарешті я біля вікна. Григораш простягує зсередини руку, щоб забрати коробку. Віддавши її, зразу відчуваю полегкість, немов камінь з душі спав. Кілька хвилин я стою під холодними поривами вітру. Хлопчаки знизу махають мені руками. Я присідаю, опускаю ноги у вікно, намацую ними табуретку і стрибаю на підлогу. Піт заливає мені очі, я ледве дихаю.

— Шановний, — зривається на крик прокурор, — навіть не знаю, як вас назвати! Хто ми — криміналісти чи каскадери?

Григораш. відповідає йому в тон:

— Головне — коробка, шановний прокуроре, а решта все — пусте!

Обережно звільнивши коробку під мого носовичка, він сідає на табуретку н оглядає здобич, мов яку коштовність. Потім вказівними пальцями намагається підважити покришку. Це йому вдається.

— А ось і шприц! — вигукує він радісно. Зачаровано дивиться то на мене, то на прокурора і додає: — Ви вже не гнівайтесь, я його вийму лише в лабораторії.

Я підганяю його:

— Забирайся звідси геть і негайно берися до роботи!

Я задоволений: таємниця смерті Крістіана Лукача починає потроху розкриватись. Ампула, шприц, морфій… Мусять же кудись вести ці сліди!

Коли за Григорашем зачиняються двері, у мансарді западає мовчанка, яку лише згодом порушує прокурор:

— Цікаво, чий це шприц?

А мене хоч викрути, так я впрів: залюбки освіжився б оце під душем!

— Хтозна, мо’, Григораш знайде на покришці «візитну картку» і задовольнить нашу цікавість.

Я закурюю й собі. Прокурор у задумі сновигає по кімнаті й раптом зупиняється якраз під гаком, на якому висів учора Крістіанів труп. Та він не клопоче собі цим голови.

— Гадаєте, вчора ввечері шприц був тут, у кімнаті, а ми його не помітила? А може…

Він не закінчує фрази, дивиться очікувально на мене. Я завершую його думку…

— … а може, злочинець навмисне приніс його назад, щоб ще більше заплутати слідство, розуміючи, що ми напевне знайшли на місці події ампулу?.. Ні, навряд… Той тип, який зірвав пломбу і проник у мансарду…

— З допомогою ключа від неї… — додає прокурор, — … проник сюди, щоб убити зразу двох зайців: згадавши про ампулу, впевнитися, чи вона ще там, де він її забув, і водночас пересвідчитися, чи не знайшли ми шприца, й забрати його звідти… Він зважився на це, переконаний, що ми повірили в самогубство.

— Отже, ви схиляєтесь до думки, що це вбивство?

— Так. Ненавмисний або ж цілком свідомий злочин!

Прокурор задоволено посміхається:

— Отже, капітане, ви вже не гніваєтесь на мене, що я зіпсував вам учорашній вечір?

— На це я відповім лише того дня, коли справу буде закрито.

— Їх було двоє? — нетерпеливиться Беріндей.

— Ну чого ви причепились, як шевська смола! — я спересердя гашу сигарету. — Мене влаштовує й один, хоча не відпадає, що їх могло бути й двоє. Давайте хоч з формальностями покінчимо! Мені треба сьогодні ще поговорити з Петронелою Ставру.

— Тепер ви її підозрюєте?

— Поки що я не підозрюю нікого.

— Я сходжу по Лукрецію Будеску, — зголошується прокурор. — І запитаю її також про ключі.

— О’кей!

Він залишає мансарду. Я чую його кроки на сходах. Підходжу до віконця, зачиняю його. Табурет ставлю на місце. Повертаюсь на середину мансарди і, згорнувши руки на грудях, неквапливо оглядаю кімнату, яка ще й досі зберігає відбиток особистості Крістіана Лукача.

«Хлопче, що ж сталося з тобою? — Я ловлю себе на тому, що звертаюся до нього, як до давнього приятеля. — Кому було на руку, щоб ти пішов з життя? І чому?.. Чи, може, це просто нещасливий випадок? Якщо тебе справді спіткав напад і конче потрібно було тамувати біль, чому ж ти не викликав «швидкої»?

Заглиблений у свої роздуми, я й не помітив, як відчинилися двері. Й аж здригнувся, коли почув прокурорів голос:

— Її нема в кімнаті. Пішла… нібито пішла в церкву. Я довідався в якоїсь старенької з родини Цугуїв.

— Пішла?! — вигукую я.

Трясця його матері, й цього разу доведеться відкласти оформлення протоколу.

— Що будемо робити?

Я знову відчуваю голод. В «Експресі» я тільки заморив черв’ячка. Мамі теж не зателефонував. А тепер, на превеликий мій жаль, відчуваю, що так і не виберу часини, щоб зателефонувати.

— Знаєте, про що я вас попрошу… У мене сьогодні після обіду ще сила-силенна справ… Заходіться, будь ласка, самі коло свідчень Лукреції Будеску.

Прокурор Беріндей дивиться на ручного годинника й обережно відповідає:

— Дозвольте вам сказати, що ось уже майже година, як мій службовий час закінчився. Але й мені може закортіти в кіно, й, зрозуміло, я піду не сам. На того ж таки «Зорро». Скажіть, чи вільно мені хоч раз у тиждень подивитися фільм?

Я розреготався… Згодом кажу:

— Хочу, щоб ви сьогодні не втрачали зв’язку. Може так статися, що ввечері ми будемо ще потрібні один одному, — і рушаю до дверей.

— Я теж іду! — вирішує прокурор. — Відвезу вас, десь підвечеряю і повернусь сюди, щоб закінчити розмову з Лукрецією Будеску.

— Двері опечатаємо?

— Так, неодмінно.

Біля дверей я зупиняюся, розчиняю їх навстіж і зачиняю знову. І так кілька разів. Прокурор дивиться на мене з роззявленим ротом.

— Ви що, бавитесь, капітане?

— Крізь ці двері нічого не чути, — звертаю його увагу. — Вони звуконепроникні.

— Чого ж тут дивуватись? Я з першого погляду переконався, що молодий Лукач добрий господар. Якщо хочете знати, двері до моїх апартаментів теж не пропускають звуку.

— Звідси напрошується висновок, — беру його на глузи, — що із нашого прокурора добрий господар.

Беріндей, готуючись уже втретє опечатувати двері, вносить ясність:

— Не я господар, а моя дружина.

Я не відповідаю. Спостерігаючи, як повертається ключ у замковій шпарині, кажу сам собі: «Двоє мали ключі від цих дверей: Лукреція Будеску і Петронела Ставру». Мимоволі зіставляю асоціативно дві деталі, що можуть стати доказами провини: шприц і ключ.

— Я б із задоволенням, — ділюсь із прокурором ідеєю, що несподівано спала мені на думку, — порозмовляв з Петронелою Ставру саме тут, де жив її колишній кований.

Прокурор закінчив вовтузитися з дверима. Глянув на мене байдуже й відказав:

— Непогано б! Але тут потрібні правничі підстави, інакше не маємо права… Ходімте!

Зупиняємося на мить біля дверей Лукреції Будеску, стукаємо. Ніхто не відгукується.

— Довго щось вона