Тюрма - Жорж Сіменон
Ален глянув на Колетт, яка не зводила з нього очей, подякував секретарці Рабю й поклав трубку.
— Ну, Колетт, чи багато вам тут крові попсували, допитуючи?
Колетт здивовано зиркнула на нього.
— Пробач, почав звертатися до тебе на «ви». Неприємно, либонь, було признаватися, що ми бавилися з тобою?
— Це нікого не стосується.
— Так заведено думати. Кожен уявляє собі, що це стосується тільки його. А потім виникає якась неприємність, і все виходить назовні. Цього разу, — додав він з іронією, — виставили на огляд мене.
— Ти дуже страждаєш?
— Ні.
— А не прикидаєшся часом?
— Клянусь тобі!
Бідолашна Колетт! Наївна ще й досі! Могла б бути одною з читачок тижневика «Ти». Одною з тих, хто сприймає його всерйоз.
Колетт воліла б бачити Алена в розпуці. Щоб він поклав їй голову на плече, а вона втішала його.
— Біжу. Треба одвезти їй речі.
Ален знайшов свою машину на подвір'ї і ще раз помчав добре знайомою йому тепер дорогою. Посвіжішало. Перехожі вже не так похнюплено ступали тротуарами, як учора, і зупинялися біля вітрин.
Він піднявся в ліфті, відімкнув двері ключем і здивувався, що перед ним стояла нова служниця. Отже, виходить, вона вирішила стати до нього на цілий день. Робота була в розпалі. Всі шафи та шухляди в коридорі стояли відкриті.
— Що це ви робите, голубонько?
Він все ще говорив їй «ви». І сам здивувався. Довго так не триватиме.
— Хочеш, щоб від тебе користь була в домі, мусиш знати, де й що лежить. А заразом вирішила й одяг почистити. Давно пора.
— В такому разі ви мені зараз допоможете.
Ален дістав з кишені список і приніс валізу.
— Сіре плаття з джерсі.
— Його треба віддати в чистку.
— Давайте його сюди.
Після плаття пішли комбінації, штанці, панчохи, взуття і таке інше.
— Пустіть, я покладу сама, а то ви пхаєте як попало.
Ален глянув на неї з цікавістю. Ого, вона, виявляється, не просто гарненька, а ще й справу свою знає непогано!
— Це в тюрму?
— Еге ж.
— І духи?
— Так.
— Ви бачили її?
— Вона не хоче мене бачити. До речі, а де та дівчина, що сьогодні тут ночувала?
Він сподівався, що Бессі ще не пішла.
— Вона встала, щойно ви пішли, знову попросила кави і навіть допомогла її варити. Ми тут з нею погомоніли трохи.
— Вона нічого не казала?
— Розповідала про вашу зустріч. Усе дивувалася, що я у вас сьогодні перший день. А потім і каже: «Ти йому скоро знадобишся».
— Для чого?
Мінна кинула незворушно:
— Для всього.
— Налий мені не дуже міцного віскі.
— Так рано?
Ален знизав плечима.
— Нічого, звикай.
— Ви часто буваєте таким, як минулої ночі?
— Майже ніколи. П'ю багато, але п'янію рідко. Таке похмілля, як сьогодні вранці, це втретє чи вчетверте. Зрозуміла?
Він їй уже говорив «ти». Бо відчував потребу залучати все нових і нових «голубів» і «голубок» до свого оточення, але при цьому ставити їх трохи — ні, либонь, набагато — нижче за себе.
Чи справді це так? Раніш Ален над цим не замислювався. Він вважав: приятелі — це група людей з однаковими смаками, що на них можна покластися.
Та це виявилися фікцією, як і багато чого іншого, в що він вірив. Коли-небудь він складе перелік своїх фальшивих цінностей, які не витримали перевірки життям. Подібно до того, як Мур-мур складала список платтів, білизни, взуття і всього іншого.
А зараз він перевірить, чи не вирушив все-таки Бланше на вулицю Уврієр, незважаючи на те, що у вітальні встановлено труну. Хоч це малоймовірно. Бланше, певна річ, стоїть біля дверей оббитої чорним крепом кімнати, біля катафалка й нудотного полум'я свічок.
— Алло! Альбере? Можу я переговорити з зятем?.. Атож, знаю, мені потрібно сказати йому кілька слів.
Безперервний потік людей, як і слід було чекати. Багато службових осіб, депутатів, можливо, навіть міністрів. Бланше посідали важливе місце в суспільній ієрархії. Важко завбачити, до яких вершин вони ще піднімуться.
Чого це Ален посміхнувся? Адже він їм не заздрить. І нізащо не погодився б стати таким, як вони. Він їх терпіти не міг. Більше того: ставився з презирством за ті компроміси, що на них вони йдуть в ім'я кар'єри. Вони «лайно» — слово, яке він охоче вживав.
— Це я, Ален. Даруй, що потурбував тебе.
— Так, для мене це дуже важкий, болісний день і…
— Саме через те я й вирішив подзвонити тобі. Біля будинку, певно, багато фотографів і журналістів.
— Поліція намагається тримати їх на відстані.
— Мені, мабуть, краще не показуватись у тебе?
— Я теж такої думки.
— А завтра?
— Ні, ні, на похороні тобі ні в якому разі з'являтися не слід.
— Це я й хотів тобі сказати. Оскільки я чоловік убивці, так? Крім того…
Який біс його осідлав?
— Це все, що ти хотів мені сказати? — перебив його Бланше.
— Все. Я засмучений до глибини душі. Повторюю: я тут ні при чому. Така думка й поліції.
— Що ти їм розказував?
— Нічого. Комісар допитав моїх співробітників. І поліцейські
