Тюрма - Жорж Сіменон

Ален глянув на Колетт, яка не зводила з нього очей, подякував секретарці Рабю й поклав трубку.

— Ну, Колетт, чи багато вам тут крові попсували, допитуючи?

Колетт здивовано зиркнула на нього.

— Пробач, почав звертатися до тебе на «ви». Неприємно, либонь, було признаватися, що ми бавилися з тобою?

— Це нікого не стосується.

— Так заведено думати. Кожен уявляє собі, що це стосується тільки його. А потім виникає якась неприємність, і все виходить назовні. Цього разу, — додав він з іронією, — виставили на огляд мене.

— Ти дуже страждаєш?

— Ні.

— А не прикидаєшся часом?

— Клянусь тобі!

Бідолашна Колетт! Наївна ще й досі! Могла б бути одною з читачок тижневика «Ти». Одною з тих, хто сприймає його всерйоз.

Колетт воліла б бачити Алена в розпуці. Щоб він поклав їй голову на плече, а вона втішала його.

— Біжу. Треба одвезти їй речі.

Ален знайшов свою машину на подвір'ї і ще раз помчав добре знайомою йому тепер дорогою. Посвіжішало. Перехожі вже не так похнюплено ступали тротуарами, як учора, і зупинялися біля вітрин.

Він піднявся в ліфті, відімкнув двері ключем і здивувався, що перед ним стояла нова служниця. Отже, виходить, вона вирішила стати до нього на цілий день. Робота була в розпалі. Всі шафи та шухляди в коридорі стояли відкриті.

— Що це ви робите, голубонько?

Він все ще говорив їй «ви». І сам здивувався. Довго так не триватиме.

— Хочеш, щоб від тебе користь була в домі, мусиш знати, де й що лежить. А заразом вирішила й одяг почистити. Давно пора.

— В такому разі ви мені зараз допоможете.

Ален дістав з кишені список і приніс валізу.

— Сіре плаття з джерсі.

— Його треба віддати в чистку.

— Давайте його сюди.

Після плаття пішли комбінації, штанці, панчохи, взуття і таке інше.

— Пустіть, я покладу сама, а то ви пхаєте як попало.

Ален глянув на неї з цікавістю. Ого, вона, виявляється, не просто гарненька, а ще й справу свою знає непогано!

— Це в тюрму?

— Еге ж.

— І духи?

— Так.

— Ви бачили її?

— Вона не хоче мене бачити. До речі, а де та дівчина, що сьогодні тут ночувала?

Він сподівався, що Бессі ще не пішла.

— Вона встала, щойно ви пішли, знову попросила кави і навіть допомогла її варити. Ми тут з нею погомоніли трохи.

— Вона нічого не казала?

— Розповідала про вашу зустріч. Усе дивувалася, що я у вас сьогодні перший день. А потім і каже: «Ти йому скоро знадобишся».

— Для чого?

Мінна кинула незворушно:

— Для всього.

— Налий мені не дуже міцного віскі.

— Так рано?

Ален знизав плечима.

— Нічого, звикай.

— Ви часто буваєте таким, як минулої ночі?

— Майже ніколи. П'ю багато, але п'янію рідко. Таке похмілля, як сьогодні вранці, це втретє чи вчетверте. Зрозуміла?

Він їй уже говорив «ти». Бо відчував потребу залучати все нових і нових «голубів» і «голубок» до свого оточення, але при цьому ставити їх трохи — ні, либонь, набагато — нижче за себе.

Чи справді це так? Раніш Ален над цим не замислювався. Він вважав: приятелі — це група людей з однаковими смаками, що на них можна покластися.

Та це виявилися фікцією, як і багато чого іншого, в що він вірив. Коли-небудь він складе перелік своїх фальшивих цінностей, які не витримали перевірки життям. Подібно до того, як Мур-мур складала список платтів, білизни, взуття і всього іншого.

А зараз він перевірить, чи не вирушив все-таки Бланше на вулицю Уврієр, незважаючи на те, що у вітальні встановлено труну. Хоч це малоймовірно. Бланше, певна річ, стоїть біля дверей оббитої чорним крепом кімнати, біля катафалка й нудотного полум'я свічок.

— Алло! Альбере? Можу я переговорити з зятем?.. Атож, знаю, мені потрібно сказати йому кілька слів.

Безперервний потік людей, як і слід було чекати. Багато службових осіб, депутатів, можливо, навіть міністрів. Бланше посідали важливе місце в суспільній ієрархії. Важко завбачити, до яких вершин вони ще піднімуться.

Чого це Ален посміхнувся? Адже він їм не заздрить. І нізащо не погодився б стати таким, як вони. Він їх терпіти не міг. Більше того: ставився з презирством за ті компроміси, що на них вони йдуть в ім'я кар'єри. Вони «лайно» — слово, яке він охоче вживав.

— Це я, Ален. Даруй, що потурбував тебе.

— Так, для мене це дуже важкий, болісний день і…

— Саме через те я й вирішив подзвонити тобі. Біля будинку, певно, багато фотографів і журналістів.

— Поліція намагається тримати їх на відстані.

— Мені, мабуть, краще не показуватись у тебе?

— Я теж такої думки.

— А завтра?

— Ні, ні, на похороні тобі ні в якому разі з'являтися не слід.

— Це я й хотів тобі сказати. Оскільки я чоловік убивці, так? Крім того…

Який біс його осідлав?

— Це все, що ти хотів мені сказати? — перебив його Бланше.

— Все. Я засмучений до глибини душі. Повторюю: я тут ні при чому. Така думка й поліції.

— Що ти їм розказував?

— Нічого. Комісар допитав моїх співробітників. І поліцейські