Фосфорна квітка - Еберхард Паніц

— Я, можливо, теж наробила б дурниць, якби мала твою вдачу, — сказала вона й кокетливо всміхнулась. — Але твої ашфільди мені вже давно діють на нерви. Якщо піде про життя або смерть, вони відсахнуться од тебе, як чорт од ладану. Мушу тобі сказати, я їм не вірю ні на йоту. Якщо так буде й надалі, то теж вийду на ярмарок і кричатиму:

— Ami go home![20]

— Невже?

— Хіба ти сам колись не дивувався, звідки дістались Ашфільдові гроші на цю розкішну віллу, й на автомобіль, і на ботанічний сад і взагалі на все оте?

Едвардс удав байдужого, Ашфільдові родичі попервах його теж підтримували.

— Добре жити — це не ганьба, — заперечив Едвардс.

— Тепер він може собі дозволити таке, в майбутньому — ще більше, у нього дуже добрі стосунки з тутешньою старою аристократією. Гадаю, з Бланкового заводу він теж матиме своїх кілька відсотків. За оту свою паскудну ракету, про яку й говорити не дозволено, — сказала вона, випила й, опустивши очі, трохи закусила. — Відтоді, як це сталося з Маргрет, я боюся, що ти вже не знаєш, на що йдеш. Я спостерігала за твоїми взаєминами з Ашфільдом, а недавно — з Рітою Бланк. Ріта знається з цим набродом і нічого поганого в цьому не бачить. А тоді ти зв'язуєшся з Вундервальдом, почуваєш себе у нього, як удома. Кого ж ти водиш за носа?

— Не тебе, безперечно, — відповів Едвардс і замовив в офіціанта коньяк: — Два дюжардена!

Йому відлягло від серця, коли Евеліна не зреагувала на його відповідь.

— Тебе ж підіслала Маргрет? — сказав він. — Але ж не треба казитися й за кожним кущем бачити привиди. Я волів би не допускати, щоб з обох боків виникали непорозуміння, інакше це справді може зле закінчитися.

— Для Валентінера воно вже закінчилося зле. — Вона скривилась і схвильовано закліпала очима. — Там потрудилися не привиди, а живі люди, що добре розуміються на техніці, принаймні, краще, ніж ти та я.

— Маєш рацію, ми тут обоє нічого не тямимо, випиймо краще за мистецтво, як на мене, то й за Вундервальда! — Він підняв келишок тільки-но принесеного коньяку й усміхнувся їй. — Якщо не зрозуміло, то я — за мистецтво, а не за техніку, ясно? Будьмо!

Евеліна теж узялася за келишок, цокнулася й сказала:

— За Вундервальда, авжеж! Йому це не зашкодить. Сподіваюся, на цьому світі є ще бодай крихта справедливості. Але, випивши коньяк, вона здригнулася й проказала зовсім іншим тоном: — Побоююся найгіршого. Є чимало людей, які розуміються на техніці, а за допомогою техніки нині можна досягти багато дечого, навіть перелицювати брехню на правду. Хтось, очевидно, застосовує до Вундервальда грубе насильство, а ти так легковажиш. Чому? Маргрет тягнеться до нього саме тому, що ти хочеш умити руки. Ти не повинен ставити їй цього за вину. Я довгий час думала, ніби ти ревнуєш її до Цахаріаса, але це не так. Маргрет мала набагато більше підстав ревнувати.

— Вип'ємо за тебе?

— Ні, за стару й нову промислову аристократію. В неї, сподіваюся, більше технічних здібностей, ніж у мене та тебе.

Евеліна витягла з сумочки ключ від автомобіля й попросила Едвардса гукнути офіціанта.

— Я причепилася до тебе, то я й платитиму. Але якщо Гінцпетер викличе мене ще раз на допит, то я з переляку можу виявитися слабодухою й змовчу, що боюся ашфільдів і бланків, бо ворогувати з ними смертельно небезпечно. Повір мені, вони зроблять з тобою все, що схочуть. Знищать Вундервальда — технічним способом чи як там вийде.

Едвардс негайно подався до Вундервальда. Там було весело. Художник, уже напідпитку, дуже зрадів, побачивши гостя.

— Глянь сюди! — вигукнув він ще на сходах і потяг його до картини із зображенням оголеного жіночого тіла, яке він щойно намалював. Це була маленька білявка, що й досі в нього сиділа. Були тут і Маргрет із Сарою, вони здавалися так само захоплені картиною, як і хмільний маестро.

— Її звати Ліза, — відрекомендував він Едвардсові білявку, певно, забувши про нічний візит до шинку Маєрберга.

— Мона Ліза! Коли один добродій Леонардо намалював свою Лізу, то, кажуть, урочисто вигукнув: «Нічого кращого у світі немає, нічого кращого не можна ні створити, ні намалювати!»

Оголена цнотливо, проте у звабливому чеканні, жінка лежала на тлі кобальтової блакиті, яка донизу згущувалась, а вгорі, в сліпучому потоці світла, над обрієм яскріла заграва. Нічого натуралістичного, ніякого занепадницького настрою, і все-таки це було водночас і приспущене небо, й розбурхана земля. Жіноче тіло було темно-рожеве, стегна й півобличчя освітлені золотим сяєвом. З цього сяєва куполами виділялися білі груди, ніжні, без різких окреслень, створюючи неймовірний контраст до стегон, що ніби аж тремтіли.

Вундервальд стояв серед своїх гостей і втішався, бо справді створив щось неповторне. Круг його очей вималювалися темні кола, від безсонної ночі він був блідий, збуджений і ледве тримався на ногах.

— Я забагато випив, — сказав він. Його вуста розквітли щасливою усмішкою. — Такі кольори висотують надто багато сили. Тепер оті вже можуть мене ув'язнити, я згоден піти у відпустку. Знаєте, такі речі справді не можна малювати щодня, а то ще подумаєш, що ти — сам господь Бог. Господь Бог створив красу, а ми лише раби, яким дозволено обережно наблизитися до неї. Як легко гинуть такі речі!

— Мені вже треба йти, — сказала дівчина. — Хоча в мене і чудовий шеф, але я мушу показатися йому ще сьогодні.

— Дякую тобі, — запнувся Вундервальд, — дякую тобі дуже, дуже! Прийдеш до мене ще, еге ж? Візьми собі хоча б один із ескізів. Чи тобі краще гроші?

Вона вибрала ескіз, на якому можна було розпізнати лише риси її обличчя, однак виразно було видно тло та окремі деталі цієї кімнати.

— Спасибі, — сказала вона, пригладила волосся й зніяковіло посміхнулася. — Мене послав пан Бланк. Я працюю в