Зодчий із пекла - Світлана Горбань

— А з пошуком нових стосунків щось негаразд. Ніби прийшов час проголосити нову істину — а її нема. Трамваї, потяги, аероплани — а мчать туди ж, куди й раніше. І в душах — що? Пустка. Ні віри, ні надії… Височезні будинки, від яких чекають лише прибутків — і нічого більше. І дух підприємництва, набування, наживи… Звісно, в ньому є енергія, є рух, прогресивні поривання, але немає аристократизму. Можете сміятися, але аристократизму мені бракує! — Іван також пересів ближче до Марії.

— Ага! Попався! — повернула до нього обрадуване обличчя Віра. — Ти увесь тут зі своїм… Стійте! — Вона позирнула у вікно. — Тато йде по алеї… сюди… Побачив бузок… Взяв! Маню, ти виграла! Тобі, як завжди, щастить!

— Кажи бажання, — тихо усміхнувся Василай.

Марія довго мовчала. Тоді ледь ворухнула губами:

— Ви самі знаєте… чого я…

У яскравій од святкового весняного сонця башті на хвилину загусла зловісна, безмежна тиша. Завмерли напівпорожні чашки й наполохані фіранки.

Всі знали, чого вона хотіла понад усе. Та допомогти не могли…

Їм з Тюхою було що згадати разом.

Але вони випили мовчки. В холостяцькій квартирі Кінчева з алкогольних напоїв знайшлося лише пиво. Чокнулися різнокаліберними чашками з пивом. Потім старанно закусювали кільками в томаті, вареною ковбасою та ще вчора звареною й розігрітою на олії картоплею, зрідка перекидалися уривчастими фразами:

— Налити ще?

— Я сам…

— Яке тобі краще?

— Однаково.

— А ти, як і раніше… Не їдець.

— Зморився.

У необлаштованому однокімнатному лігві Кінчева кухня виглядала найбільш затишним куточком. А втім, обидва не лише не були розпещеними гарним житлом, але з дитинства не знали ніякого. Їм було що згадати разом.

Але згадували кожен — про себе.

До інтернату Борька мав досить лихих пригод. Все почалося зі смерті мами…

До того вони щасливо жили у великому місті утрьох. Батько був розумний, він працював на заводі в обчислювальному центрі й любив посміятися з «чайників», які «не розуміли елементарного». Що таке елементарне, малий Боря не знав, але досить добре уявляв тих кругловидих телепнів, які з усіх боків оточували батька — високого, спортивного, в красивих окулярах. А мама була талановита, співала й танцювала в театрі оперети. Красуня з пишним темно-рудим волоссям. Завжди яскраво вбрана, і в житті, й на сцені. Часто брала його на репетиції. Казково прекрасні! Музика — завжди весела, люди — тільки привітні, навіть скандали якісь несправжні, театральні, чарівні й дотепні.

Але одного разу батько пішов зустрічати маму після вистави й не повернувся до ранку. І до обіду.

Шестирічний Борька ліг спати один і прокинувся сам, щось поїв з холодильника й цілий день чекав біля вікна. Там і заснцв, поклавши голову на підвіконня.

Батько прийшов опівночі.

Але це був уже не він, а якийсь зігнутий зіщулений злий чоловічок. Зачинився в туалеті й жахливо кричав там. Потім кричав у ванній.

Борьку не помічав.

Малюк забився в куточок великого, на виріст, ліжка й заснув лише посеред ночі. На відміну від батька плакав тихо, майже беззвучно.

Наступного ранку він уперше в житті начистив картоплі, сам зварив її. Батько… Ні, тінь батька, примара в його змарнілому тілі без жодного слова, без жодного виразу на обличчі увіпхала в себе ту непосолену картоплю. І пішла з квартири, не сказавши — куди.

Тоді й він пішов на вулицю. Сусідки злякалися його, шестирічного. Одразу змовкли. Потім почали охати й розпитувати.

Про те, що сталося, він підслухав розмову в під’їзді. Зрозумів набагато пізніше.

Батьки поверталися додому пізно, після вистави. Йшли пішки. Якісь п’яні покидьки під’їхали до них машиною в темному провулку. Їх було чи п’ятеро, чи шестеро. Схопили матір. Батько спробував відбити, але його відкинули під цегляну стіну, а її, брутально затискаючи рота, запхали в авто — і зникли. Тіло знайшли за кілька днів. Експерти казали, що вбили не навмисне. Просто ґвалтували в лісі. Було темно, вона опиралась, мабуть, кинули на пеньок і зламали хребет. Пізніше батько нібито впізнав одного з тих покидьків, але в чоловіка було беззаперечне алібі, до того ж — голова місцевого осередку товариства тверезості, його напідпитку ніхто ніколи не бачив…

Батько перестав ходити на роботу. Лежав на канапі, дивився телевізор і гортав книжки. Речей у квартирі щодня меншало. Спочатку зникли килими й кришталь, потім навіть найнеобхідніше. Навіть праски не стало. Борька, який тільки-но пішов у школу, пропускав уроки. Дичавів, не розмовляв із дітьми, не відповідав учительці. Через кілька місяців вони з батьком зібрали останнє й поїхали на поїзді, потім на автобусі. Оселилися в крихітній хатинці на кладовищі. Батько був там сторожем, копав могили. А найчастіше лежав на канапі. То було маленьке містечко, й побачивши Борьку, люди починали перешіптуватись. Іноді пригощали чимось, виразно киваючи головами. Потім приходили строгі й горласті тітки, тата позбавили батьківських прав, бо він не віддавав сина до школи, вживав наркотики й офіційно ніде не працював.

Малий Борис опинився в інтернаті й тільки навчився підписувати конверт, одразу почав слати листи тіткам і дідусеві. Щоб приїхали по нього, бо тут недобре. Але замість близьких людей час від часу приходили поштою невеликі посилочки з канцтоварами та ласощами, які, звісно, найчастіше діставалися старшим хлопцям.

У п’ятому класі до їхнього інтернату перевели худющого, схожого на маленьке щуреня Вітю Кінчева, Вітюху-Тюху. Із школи санаторного типу як такого, що вже одужав. Тюха був підкидьком, знайдою, навіть прізвище йому вигадали в Будинку дитини. Як заведено, хтось запропонував, всі й погодилися. Пропонувала, мабуть, поклонниця популярної тоді групи «Аліса».

Вони здружилися, як ніхто. Вже за рік їх перестали ображати, бо потім пошкодували б. Вони вміло використовували дані від природи можливості, Вітюха