Голова Мінотавра - Марек Краєвський

— Спасибі за комплімент, татку, — Рита глянула на дрібний сніг, що сипав у світлі ліхтаря.

— То що, панночки? — погідний настрій дівчат передався й Попельському. — їдьмо на тістечка до пана Маселка?

Ядзина усмішка свідчила, що пропозиція їй явно сподобалася, але Рита завагалася, а це означало, що перспектива відвідин кондитерської не надто її тішить. Він пригадав собі всі ці вимушені бесіди з дочкою в цукерні, коли розмова раптом уривалася й зависала незручна мовчанка. Усе це завжди закінчувалося однаково: Попельський картав її за незадовільні оцінки в гімназії й погану поведінку, а дівчина сердилася, а одного разу навіть розплакалася. Згадав, як вона подивилася на нього, коли минулої неділі він запропонував разом піти до кав’ярні «Європейської» на заварні тістечка. «Ну, почалося!» — здавалося, промовляло її обличчя. І тоді, і зараз так само.

— Я розумію, ти втомилася, — відказав, силувано посміхаючись. — Що ж, їдьмо додому. Сідай, Ядзю, до машини, ми тебе підвеземо.

— А не можна нам повернутися додому пішки самим? — Ритині очі, здавалося, благали. — Ядзя проведе мене. Будь ласка, татку!

— Ні, — Попельський підійшов до автомобіля й відчинив двері. — Сідайте.

Коли дівчата слухняно сіли, Попельський запустив двигуна й обернувся до них.

— Мені треба сказати вам щось важливе. У Львові зараз дуже небезпечно…

— То ось, чому ви приїхали на виставу, — вигукнула Рита. — Не для того, щоб мене побачити, а щоб охороняти. Так? Ось чому! Скільки разів я чула про різну небезпеку, яка чатує на молодих панянок!

— Рито, як ти смієш так зі мною розмовляти! — холодно проказав комісар. — Та ще й у присутності подруги!

— Але, Рито! — кажучи це, Ядзя вдивлялася в нього поглядом відмінниці, завжди готової відповідати. — Твій тато хоче, як краще…

Попельський відвернувся й рушив. Дівчата мовчали. У дзеркальце він бачив, що Рита вдивляється в будинки й магазини, а Ядзя читає екстрений випуск, який він кинув на заднє сидіння, виходячи з машини біля школи. Вона не відривала очей від першої сторінки. Попельського цілу дорогу переслідувала одна-єдина думка. Мінотавр мордував і ґвалтував лише незайманих дівчат. Можна вберегти Риту від потвори, якби… Тут Попельський трусонув головою, щоб відігнати цю жахливу думку. «Якби вона не була незайманою», — підказав якийсь демон.

Львів, понеділок 25 січня 1937 року,

восьма година вечора

Аспірант Стефан Циган сидів у «Атласі», проклинаючи свою зовнішність ефеба. У цьому шикарному ресторані на розі Ринку бували літератори й митці, а серед них траплялися чоловіки, що мали грецькі вподобання. Останні збиралися переважно в непарні дні в Сірій залі. Ніхто не говорив про це відкрито, хіба що поліцейські, котрі не могли керуватися міщанською цнотливістю й повинні були називати речі своїми іменами. З-поміж чоловіків, які віддавали данину грецьким уподобанням, сюди вчащали балетмейстер Юліуш Шанявський і багатий комерсант, власник антикварної крамниці, Войцех Адам, і директор Національного банку, Єжи Хруслінський. Аби ніхто нічого не запідозрив, їх часто супроводжували жінки, завжди готові розпочати жваву дискусію й виголосити незвичні а то й узагалі революційні погляди на теми моралі. Нельвів’янинові, котрий опинився б тут уперше, могло здатися, що він церебуває у вишуканому ресторані, який вирізняється хіба що розкішним інтер’єром. І тільки придивившись до напомаджених, струнких офіціантів, він побачив би, що всі вони молоді й дуже вродливі. Нельвів’янин навіть не здогадувався, що роботу в цьому місці дехто з офіціантів отримав за протекцією своїх багатих коханців.

Аспірант Циган був львів’янином від народження й анітрохи не дивувався, що дехто з офіціантів та клієнтів має грецькі вподобання. Щойно увійшовши, він зустрівся із двома захопленими поглядами. У дзеркалі Циган чудово бачив кокетство, яким його обдаровував немолодий уже брюнет із фарбованим волоссям, котрий смакував якийсь напій із широкого келиха, та чоловік атлетичної будови з гучним голосом. Цей перехиляв чарку за чаркою й закушував горілку — який жах! — тістечками із кремом.

Циган не відповів взаємністю ані на погляди, ані на усмішки. Він спокійно курив цигарку, потягував маленькими ковтками охолоджену горілку, поглинав під неї чудове, гостро присмачене м’ясо по-татарськи, і терпляче очікував. Від Шанявського, якого він нині розпитував, аспірант дізнався, що в цьому середовищі нещодавно з’явилося двоє молодих чоловіків, котрими через смагляву шкіру й надзвичайно гарні чорні очі відразу зацікавилися деякі завсідники «Атласа». Розмовляли вони, як висловився Шанявський, «польсько-російським суржиком», що в його очах, невідь чому, додавало їм привабливості. Отож Циган сидів біля дверей і виглядав молодих смуглявих брюнетів. Прочекавши годину, протягом якої він пив горілку, їв м’ясо по-татарськи й читав тижневик «Сигнали», аспірант побачив молодиків, що відповідали описові балетмейстера. Спершу почулося тупотіння біля дверей, а потім він угледів, як ці двоє обтрушували пальта від снігу й передавали їх гардеробникові. За мить вони пройшли повз Цигана й сіли біля вікна, звідки було видно фонтан Адоніса. До них негайно підійшов офіціант і прийняв замовлення: дві скляночки джину й шарлотка з вершками.

Разом з офіціантом до їхнього столика підійшов Стефан Циган і вельми вишукано вклонився. Сів, не чекаючи на запрошення, а тоді щось тихо проказав, після чого молодики вже не всміхалися й поставили свої склянки на мармурову стільницю.

— Кримінальна поліція, — промовив він майже лагідно. — Я не вийматиму посвідчення, бо на нас і так усі дивляться. Наша розмова повинна видаватися дружньою балачкою, зрозуміло? Ну, то піднесіть склянки й мило посміхайтеся.

За столом запала тиша.

— Ваші прізвища? — запитав Циган, коли хлопці виконали наказ.

— Іван Чухно.

— Анатоль Ґравадзе.

— Відколи ви у Львові?

— Вже два літа.

— І я стільки ж, як мій друг.

— Ви прибули до нашого міста удвох?

— Так точно. Вмєстє приїхали.

— Звідки?

— З Одеси, а до того зі Стамбула.

Циган замовк і замислився, чи когось із них часом не розшукує поліція. Обидва були дуже вишукано одягнені. Костюми з дорогої бєльської вовни, діамантові аґрафки в краватках. Він і не думав, що вони так погано говоритимуть польською. Німецький митник на кордоні й візник у Бреслау відрізнили б польську мову від російської, особливо з таким акцентом. Та чи дійсно це так? Чи він відрізнив би данську від шведської? Певне, що ні, але хіба він коли-небудь їх чув? Ні. Однак митник на кордоні повинен був не раз чути польську мову. Хтось із цих росіян міг розмовляти з німецьким митником польською. У такому разі, митник мав би дійсно добре знати польську або мати тонкий слух, щоб відрізнити носія мови від іноземця. Циган вирішив не покладатися на тонкий слух німецьких чиновників і докладно перевірити знання