Голова Мінотавра - Марек Краєвський
— Дякую, докторе, — Попельський кивнув головою Підгірному, і той сів. — Ось особливі прикмети розшукуваного: смаглявий, схожий на цигана, завищені статеві потреби й педерастичні нахили. Ми домовилися з інспектором Зубиком, і я даю вам завдання. Середовище чоловіків, які полюбляють давньогрецькі звичаї, дослідить аспірант Стефан Циган, — Попельський чітко вказував звання й прізвища, бо з досвіду знав, що чужоземні прізвища запам’ятовуються важко, а він хотів, аби Мокк добре знав, з ким працює. — Почнете від хлопців Шанявського й від деяких завсідників ресторану «Атлас». Шанявський — це відомий танцюрист, балетмейстер з Великого театру, — пояснив він Моккові. — У його оточенні є чимало трансвеститів, а вони, якщо вже збираються десь, то саме в «Атласі». Це туди приходять літератори, митці, а серед них часом бувають педерасти. «Атлас» — це найулюбленіше місце…
— Місце їхніх rendes-vous, — закінчив Заремба і, усміхаючись, звернувся до Цигана. — Ну-ну, Стефцю, ти там пильнуй на себе, у тому «Атласі». Ти такий гарненький, стрункий… Для них це ласий шматочок… Як цукерка…
Усі, крім Мокка й Зубика, зареготали. Аспірантові Цигану, стрункому молодому шатенові із шарфом на шиї, було не до сміху. Він зневажливо пирхнув у відповідь на жарти Заремби.
— Атож, вони там домовляються про зустрічі, — Попельський повернувся до своєї теми. Начальник підганяв його суворим поглядом. — Пан аспірант Валеріан Ґрабський спершу займеться справами у відділах моралі двох наших комендатур, міської та воєводської. А потім піде по слідах, які знайде в справах, й опитає директорів і двірників, особливо останніх, бо вони знають усе! — у чоловічих бурсах та гуртожитках.
Ґрабський, невисокий і гладкий, з добродушним виглядом, примружувався від цигаркового диму й занотовував до записника наказ Попельського. Його непримітність і відсутність будь-яких особливих прикмет найкраще підходили для завдань таємного слідчого й ошукали вже не одного злочинця.
Пошуками смаглявого брюнета-трансвестита в жидівському середовищі займатиметься аспірант Герман Кацнельсон, — продовжував комісар. — Не забудьте, пане аспіранте, також про наших вірмен та біженців із совєцької Вірменії та Грузії. Кримінальний директор Ебергард Мокк, комісар Вільгельм Заремба і я відвідаємо всі сиротинці та школи у воєводстві.
— Пробачте, що втручаюся, — доктор Підгірний підстрибнув, ж пружина. — Але ви, пане комісаре, забули про русинів.
— Про кого? — спитав здивовано Мокк.
— Русини, — Попельський старанно добирав слова. — Це наші співвітчизники української національності, переважно греко-католицької віри, рідше православні. У Львові й південно-східних воєводствах вони становлять значний відсоток населення. Присутній тут доктор Іван Підгірний якраз і є русином.
— Зрозуміло, — відказав Мокк усупереч тому, що діялося в нього в голові. — Але чим вони важливі в нашому слідстві? Вони смагляві?
— От бачите, докторе? — Попельський весело засміявся. — Ви скрізь убачаєте дискримінацію русинів. Навіть якщо я не хочу шукати серед них убивці. А я просто називаю всі інші національності, а про русинів навіть не згадав! Чому? Кримінальний директор Мокк поставив дуже слушне запитання! Ні, пане директоре Мокку, смаглява шкіра не є ознакою русинів. Вони нічим не відрізняються від нас.
— Якою буває дискримінація, мені відомо якнайкраще! — Підгірний не звик поступатися так легко.
— А що з вами трапилося? — знову зацікавився Мокк.
— Ви знаєте, — сказав Підгірний, — що мене примушували поміняти ім’я та прізвище на польське. На «Ян Подґурни»? Викладач університету не може зватися «Іван Підгірний»! Хіба це не дискримінація?
— Не перебільшуйте, пане докторе, — утрутився Ґрабський, говорячи польською. — Урешті-решт, кілька русинів працює в університеті, ну хоча б той археолог, доцент Стирчук, що був у Січових Стрільцях! Окрім того…
— Панове, панове, — урвав їх Зубик. — Не втомлюймо директора Мокка нашими внутрішніми проблемами. Пане докторе, — звернувся він до Підгірного, — ви один з найкращих судових медиків у Польщі й без ваших експертиз ми б нічого не зробили. І це зараз найважливіше, а не польсько-український конфлікт! У мене є запитання. — Зубик зручніше вмостився в кріслі, аж воно заскрипіло. — Навіщо вам утрьох прочісувати сиротинці? У пошуках підозрюваного і його моральних збочень? Адже цим може зайнятися самотужки пан Ґрабський. А власне кажучи, навіщо вам узагалі сиротинці?
— Кримінальний директор Мокк усе вам пояснить, — Попельський глянув на німця.
Мокк підвівся й глянув на присутніх. Цього відчуття йому бракувало протягом останніх трьох років. Нарад, зосередження, влучних запитань, обміну здогадами, присмаченими політичними дискусіями. У Бреслау вже не можна було розмовляти про політику. Можна було дотримуватися лише дозволених поглядів й ушановувати австрійського капрала. Мокк відчув полегшення. Йому так бракувало цих нарад у прокурених кабінетах, лайки поліцейських й обговорення версій! У далекому Львові він знайшов те, про що мріяв у своєму стерильно чистому кабінеті, де аналізував інформацію й безперервно писав рапорти й звіти.
— Панове, — він говорив повільно й чітко. — Ми не будемо шукати в сиротинцях слідів підозрюваного. Ми шукатимемо там сліди жертв. Їх треба встановити, бо цей слід може привести нас до вбивці. Учора за шахами ми багато говорили про це з комісаром Попельським. Запитували себе, чому ніхто не впізнав замордованих дівчат, незважаючи на прекрасну реконструкцію їхніх облич, зроблену присутнім тут доктором Іваном Підгірним? Чому ніхто їх не розшукував?
— Бо вони могли бути сиротами! Авжеж! — перебив його Підгірний. — Вони могли бути вихованками якогось сиротинцю.
— До роботи, панове! — вигукнув Зубик. — Усі знають, що треба робити?
У кабінеті зачовгали стільці, зашурхотіли сторінки, зашкварчали в мокрій попільничці недокурки. Мокк вдихнув повітря на повні груди. Саме цього йому бракувало. Уперше в житті він із вдячністю подумав про Крауса, який хотів відправити його у вигнання, а натомість пробудив у ньому щось, чого, мабуть, ніхто вже не викоренить: радісне збудження слідчого, на чиєму знамені можуть бути слова investigo, ergo sum — «розслідую, отже існую».
Львів, понеділок 25 січня 1937 року,
третя година пополудні
Мокк, Попельський і Заремба стояли на сходах будинку на Лонцького й упевненими, суворими поглядами вдивлялися в спалахи магнію, які щомиті осявали їхні постаті сліпучим білим світлом. Вони висували підборіддя, випинали груди в бік об’єктивів, утягували животи, одним словом, робили все, щоб читачі львівських газет побачили у вечірньому випуску трьох міських ковбоїв, рішучих, готових
