Строк минає на світанку - Корнелл Вулріч

Жінки дали спокій собаці й звернули погляди на Руді.

— Мабуть, вона питає про Джоан, — сказала одна. — Адже це вона вам потрібна?

Якби ж то Руді сама знала!

Вони не могли назвати прізвища тої Джоан.

— Вона сюди заходить. Через те ми її і знаємо.

— Я теж її знаю, — докинула друга.

— Сьогодні її не було, — обізвалася третя. — Підіть до неї в готель, поспитайте там. Це тут недалеко. Готель зветься «Конкорд», чи «Комптон», чи щось подібне. — І по хвилі додала: — Не знаю, чи вона й тепер там мешкає, але днів зо два тому ще була там. Я одного разу йшла з нею до готелю, коли гуляла зі своїм собачкою.

Вони знов повернулися до хорта. Руді їх більше не цікавила.

Готель був із тих, де знаходять притулок «нічні метелики», картярі, дрібні шахраї та інша міська потолоч. Руді не боялася таких готелів, бо щовечора бачила їх мешканців у себе в дансингу.

Вона спокійно підійшла до нічного чергового, як людина, впевнена, що її не вирядять за двері. Нічний черговий — миршавий чоловічок з більмом на оці, в заношеній сорочці, від котрого тхнуло задавненим перегаром, — трохи підвівся їй назустріч.

Руді зручно сперлася ліктем на його стойку і весело кинула:

— Привіт!

Він розтулив рота і показав їй рідкі почорнілі зуби. Певне, то мало означати усмішку.

Вільною рукою Руді крутила за ремінець свою сумочку.

— То де тут живе моя подружка? — спитала вона, з незалежним виглядом озираючи вбогий вестибюль. — Мені треба піднятися до неї, дещо розказати. Це — Джоан, така, в зеленій сукні. Ми з нею щойно були в кав'ярні, але… — Вона грайливо підморгнула. — Цього не можна не розказати зараз же. — І ляснула себе по коліну. — Така чудасія! Вона просто помре від сміху!

— Це хто? Джоан Брістоль? — спитав черговий, розглядаючи її своїми тьмяними очицями й тихенько підсміюючись, неначе вона мала розповісти свою кумедну історію і йому.

— Еге ж! — мовила Руді й, пирснувши, тицьнула його ліктем у бік. — Слухай-но, тобі, либонь, теж сподобається. — І нахилилася до нього.

Він витягнув шию.

Раптом з непослідовністю легковажної дівулі, яку вона з себе вдавала, Руді передумала.

— Зажди, спершу я розкажу їй, а тобі потім, коли вертатиму назад. — Намірившись іти, вона поплескала його по плечу. — А ти почекай мене, любчику. Нікуди не йди. — І нарешті, між іншим, так наче все ще думала про оту чудасію, недбало зронила: — То який її номер?

І він клюнув на цю принаду. Руді дуже старалась і зіграла свою роль чудово.

— Чотириста дев'ятий, дівчинко!

Він навіть поправив свою засмальцьовану краватку, немовби стверджуючись у тій атмосфері, яку принесла сюди з собою Руді, — в атмосфері легкої інтимності й невимушеної безтурботності, де немає потреби зважати на час, коли хочеш навідати друзів. Потім він підвівся й ступнув до дошки з дзвінками в номери. Певне, то була вся його робота.

— Не треба! — весело гукнула Руді вже від ліфта. — Їй нема чого прибиратися для мене. Навіть краще, як наскочу несподівано.

Він засміявся і не став попереджати Джоан Брістоль, що до неї хтось іде.

Руді зайшла в кабіну ліфта. І ліфт звільна поповз угору.

Повільно, дуже повільно піднімався ліфт. Нарешті спинився, і вона вийшла.

Ліфт так само повільно поповз униз.

Вона рушила вперед ледь освітленим коридором. Там тхнуло цвіллю, а старезна килимова доріжка, здавалось, от-от розлізеться під ногами. Обабіч тяглися двері, темні й непроникні. На них було моторошно дивитися. Неначе згинула всяка надія. Неначе немає надії в жодного, хто заходить у ті двері. Ще один ряд чарунок у велетенському стільнику — Нью-Йорку.

Люди не повинні заходити в такі двері, не повинні жити в таких кімнатах. Туди не промикується навіть місячне світло. Ті кімнати гірші від домовин, бо в домовині людина вже нічого не відчуває. І коли домовини для нас усіх сотворив бог, то ці ряди дверей у третьорядних нью-йоркських готелях — аж ніяк не його витвір…

Здавалося, тому коридорові кінця-краю не буде. Чи, може, то її думки линули надто швидко. Вони навзаводи поспішалися вперед, а сама вона дуже повільно простувала коридором, з кожним кроком наближаючись до розв'язання загадки.

«Як мені туди дістатися? А коли й дістануся — як я дізнаюсь, чи то вона його вбила? Та нехай я навіть і це здолаю — а як примусити її піти зі мною туди, на Сімдесяту вулицю? Як зробити це без галасу, без поліції? Я сама, і ніхто мені не допоможе. А якщо втрутиться поліція, нас із Квіном засадять до тюрми, з підозри в убивстві, триматимуть там хтозна-скільки…»

Ні, вона не знала, не знала, як їй діяти! Знала тільки, що піде туди, бо іншої ради немає. І немає в кого просити допомоги. Хіба що тільки у її єдиного в цьому місті друга…

«О годиннику на вежі «Парамаунт»! Тебе звідси не видно, але ти почуєш мене. Ніч кінчається, і автобус скоро відходить. Допоможи мені й цього разу!»

З обох боків її обступали числа на дверях: шість — ліворуч, сім — праворуч. Ще вісім — за поворотом. А далі — глухий кут. Коридор упирався в двері, в останні двері з табличкою «409».

Ті двері нічим не різнилися від інших. Але за ними — все її майбутнє. Від цих дверей, від цих старих, пошарпаних дощок залежить її доля: або вона знову стане людиною, або ж довіку лишиться найманою лялькою в дансингу. І чого б це якісь двері мали стільки важити в її житті!..

Вона подивилася на свою руку так, наче хотіла сказати: «І ти насмілилася це зробити? Яка ж ти хоробра!» Рука вже сама постукала в двері, не дожидаючи, поки їй звелять.

Двері відчинилися, та перед тим Руді ще мала час подумати, що їй казати. І ось вони опинилися лице в лице, дивлячись у вічі одна одній, — та жінка і вона. Гостре, вкрите шаром косметики обличчя було зовсім близько, так близько, що Руді бачила забиті пудрою пори. Неприязні, насторожені очі були так близько, що вона могла розглядіти тонюсіньке павутиннячко червоних жилок на білках.

Нараз їй пригадався коридор у Грейвзовому будинку. І те, як вона йшла там у темряві разом з Квіном. Аж тепер вона збагнула, що знову чує запах тих самих парфумів.

Тим часом очі вже змінилися. Неприязна настороженість обернулася на відверту ворожість. Почувся низький хриплуватий голос. Люди