Строк минає на світанку - Корнелл Вулріч
— Ні, там нікого не було. Ніхто ще не знає. Мабуть, я перша його знайшла. В мене був ключ, він сам мені дав. Я пішла туди, а у вікнах не світилось. Я подумала, що він іще не повернувся, і вирішила зачекати. Піднялася нагору й побачила його там, застреленого.
Джоан Брістоль з напруженою увагою слухала її розповідь.
— І що ж ви тоді зробили? Певне, мерщій кинулися до телефону й почали репетувати: «Вбивство, вбивство!»
Статечна й розважлива жінка, що сиділа на стільці Руді, знову звела очі на співрозмовницю.
— Ви що, маєте мене за таку дурепу? Звичайно, я одразу ж звідти забралась, але без паніки. Погасила світло, замкнула двері й залишила там усе, як було. І нікому й слова про це не сказала! Голубонько, невже ви думаєте, що мені хочеться, аби мене вплутали в цю справу? Тільки цього мені бракувало!
— А коли ви там були?
— Я щойно звідти.
— Отже, будемо вважати, що ніхто ще нічого не знає… І крім вас…
— І вас.
Вона відчула позаду якийсь рух. Може, там колихнулося повітря або щось легенько рипнуло.
— Ви прийшли сюди сама?
— Авжеж. Я все роблю сама. Більше нема кому.
Дзеркало на комоді показало, що двері позад неї повільно прочиняються. Руді не могла повернути голови. Могла тільки подумати: «Двері позаду відчинилися. І зараз хтось… Значить, це таки їхня робота. Я вгадала. Значить, я пішла правильним слідом, а Квін — хибним».
Тепер вона все знала. Та яка їй була з того користь? Вона сама напитала собі лиха і вже не могла його уникнути.
Тим часом Джоан Брістоль поставила ще одне запитання — радше для того, щоб відвернути її увагу, аніж почути відповідь.
— А чому ви приплутали до цього мене? Чому прийшли сюди?
Руді не було потреби щось казати — відповіді ніхто не чекав. Ті вже самі зметикували, що до чого, без її пояснень.
Нараз щось цупке й пухирчасте затулило їй обличчя. Напевне, махровий рушник. Вона шарпнулася, але ту ж мить п руку затиснуло немов у залізних лещатах. Джоан Брістоль зірвалася з місця і схопила її за другу руку. І от уже руки їй відведено назад, схрещено за спиною і зв'язано.
По тому груба рука, більша й важча від жінчиної, трохи посмикала рушника й спустила його до половини обличчя, відкривши очі й ніс.
Джоан Брістоль, стоячи перед Руді, сказала до того, хто був за стільцем:
— Пильнуй, щоб не закричала, Гріфе. Крізь ці стіни геть усе чути.
Чоловічий голос буркнув:
— Зв'яжи їй ноги. Вона б'ється каблуками.
Жінка нахилилася. Руді відчула, що їй затягують литки. Тепер вона була зовсім безпорадна, уся зв'язана, мов сніп.
Джоан Брістоль підвелася.
— Ну, а далі що? — спитала вона.
Чоловік сказав:
— Як ти вважаєш, чи не краще нам…
Він не докінчив. Та Руді зрозуміла, що він мав на думці, з того напруженого виразу, який з'явився на жінчиному обличчі. Він промовив це так спокійно, ніби казав, що треба запнути завіси або погасити світло.
Руді похолола.
Жінка теж перелякалася. Не за Руді. Вона боялася за себе. Певне, добре знала того чоловіка. Знала, на що він здатний.
— Тільки не тут, не в цій кімнаті, Гріфе! — попрохала вона. — Адже всім відомо, що ми тут були. Потім біди не минути.
— Та ні, ти не зрозуміла, — мовив він просто. — Я зовсім не хотів…
Він одійшов до вікна, спокійно розчинив його і, нахилившись, замислено подивився вниз. Тоді повернувся й сказав півголосом:
— Четвертий поверх. Либонь, досить буде. — І зробив промовистий жест. — Ми втрьох сіли випити, а потім вона захотіла відчинити вікно, провітрити кімнату. А потім… Адже таке нерідко трапляється.
Руді здавалося, що серце її палає, як смолоскип.
— Усе воно добре, але ж такі справи завжди розслідує поліція, а нам це ні до чого, Гріфе.
— То що ж тоді робити? Залишити її тут? — спитав він різко, гавкучим голосом.
Джоан Брістоль поправила зачіску.
— Ось бачиш, у яку халепу ми через тебе вскочили, — пробурчала вона. — Навіщо було…
— Не ляпай язиком! — грубо сказав чоловік.
— Таж вона знає. А то чого б їй сюди йти, подумай? і — Якого ж біса ти не робила все як слід? З самого початку, як ми умовились!
— Не могла я сама його укоськати! Я відчинила тобі двері, щоб ти пристрашив його, змусив дати грошей. І гадки не мала, що ти його застрелиш.
— А що я, по-твоєму, мав робити, коли він ухопився за оцю штуку? Віддати її, га? Ти ж бачила, як усе було. Я мусив його застрелити — то був просто самозахист. Та й до чого тепер узагалі про це теревенити? Сама все зіпсувала. Того, що зроблено, однаково не вернеш. А тут іще маєш клопіт з оцією… Як на мене, то найрозумніше все-таки…
— Ні! Кажу тобі — ні, Гріфе! Це буде найнерозумніше. Нехай собі плескає, коли ми заберемося звідси. Адже це тільки її слово проти нашого слова. Вона ж бо й сама там була, хіба не правда? І могла це зробити так само, як і ми. Краще ходімо звідси хутчій.
Гріф відчинив дверцята стінної шафи й зазирнув туди.
— А може, оце? Всунемо її сюди й загубимо ключа. Шафа в цегляній стіні, отже, ніхто її не почує. А ми вигадаємо доволі часу. Хтозна, коли ще відчинять цю шафу.
Вони перетягли Руді до шафи і, мов лантух, засунули її всередину.
— Треба її якось прив'язати, — сказав Гріф. — Щоб не билась об дверцята.
Він змайстрував із простирадел щось на зразок збруї і прив'язав до гачка в стіні. Тепер Руді не могла й поворухнутися.
Джоан Брістоль спитала:
— А там є чим дихати? Може, її довго не…
— Не знаю, — перепинив її Гріф. — Нехай з'ясує це сама, а потім нам розкаже.
Вони замкнули шафу. Руді опинилася в темряві. Ключа вийнято. Ключа, котрого вони намірялися викинути десь на вулиці. Вона чула їхню розмову.
— Давай мені валізу, Джоан.
— А як бути з отим бовдуром, що сидить у вестибюлі? Адже він напевне бачив, як вона піднімалася сюди.
— Ну, з ним я легко впораюся. Де пляшка віскі, що я сьогодні купив? Почастую його на прощання. Він, коли п'є, завжди відходить за поштові скриньки. Поки він буде там, ти швидко вийдеш за двері й щось говоритимеш сама до себе, наче ідеш з нею. Ну, ходімо. Ти готова?
— Стривай-но! Десь подівся рахунок за номер. Треба заплатити, бо нас почнуть
