Строк минає на світанку - Корнелл Вулріч
Один із тих трьох Гоумзів мешкав на Дев'ятнадцятій, вулиці, другий — на Шістдесятій, а третій — на вулиці, що мала не число, а назву. Квін ніколи раніш не чув такої.
Він заходився дзвонити. Набрав номер і терпляче ждав, розуміючи, що о такій порі навряд чи хто відразу підійде до телефону.
Нарешті в трубці обізвався хрипкий і заспаний жіночий голос (то був телефон на Дев'ятнадцятій вулиці).
— Кого треба?
— Мені містера Гоумза… Артура Гоумза.
— Он як! — зневажливо промовив голос. — То ви трохи опізнилися, хвилин на двадцять.
Жінка вже намірилася повісити трубку — Квін зрозумів це з її тону, — повісити різко, із злістю.
— А ви не могли б мені сказати, де його знайти? — скоромовкою випалив він, мало не похлинувшись словами, аби тільки вона не повісила трубки.
— У поліції. Там його й шукайте. З якої це речі ви дзвоните додому?
Отже, він пішов і сам здався? Пішов сам!.. Невже вони даремно мучилися цілу ніч?..
Та він хотів знати напевне. Тільки як про це довідатись? Ця жінка, либонь, і сама не знає. В усякому разі, по голосу цього не помітно. Говорить так, наче зовсім не хвилюється. А може, це якась служниця чи економка?..
— Він маклер, правда ж? Ну, розумієте… він грає на біржі?
— Хто? Він? — Кільканадцять років тамованого невдоволення вчувалося в тому голосі. Ціле життя, сповнене сварок, було за тими двома коротенькими словами. Здавалося, від пекучого гніву жінки трубка в Квіновій руці от-от розтане і перетвориться на клейку чорну масу. — Авжеж, маклер! Може, йому й хотілося б бути маклером… Сержант поліції — ось він хто! У десятому відділку, на Двадцятій вулиці. І нічим іншим ніколи не буде, бо на більше йому глузду не вистачить. Можете переказати йому мої слова. І ще, коли будете з ним розмовляти, скажіть, нехай не бреше, нібито він маклер. Певне, лазить по всіх пивничках і вдає з себе казна-кого! Якось був вигадав, ніби він охоронець губернатора. А ще одного разу наплескав, що він таємний агент. Ну, а тепер уже маклер! Мені набридло, що йому по ночах дзвонять усякі п'янюги…
Вона різко повісила трубку.
Один із них! Квін не хотів мати справ з жодним із тих людей. Навіть на віддалі двох миль, по телефону. Силкувався як міг, аби тільки не мати з ними справ.
Поки він отямився, минула ціла хвилина. Треба дзвонити далі. Хоч би як не хотілося, але треба.
Шістдесята вулиця…
Там обізвалися відразу — певне, чекали біля телефону. То був молодий жіночий голос, років десь на двадцять, чи, може, таке враження справляла щира, невимушена мова жінки. Адже є голоси, які ніколи не звучать по-дорослому. А скільки в тому голосі бриніло нетерпіння! Квінові здалося, що те нетерпіння змішане зі страхом.
Скидалося на те, що чекали саме його дзвінка: хто ж бо ще міг подзвонити в такий час. Жінка не слухала, що каже Квін, — їй було потрібно почути лише чоловічий голос. Цього було досить. Вона заговорила швидко-швидко, наче й не існувало у світі розділових знаків:
— Ох, Біксі, я думала, що ти вже ніколи не подзвониш! Чому ти так довго? Я чекаю вже кілька годин. Усе спаковано, і я сиджу на валізах. Кілька разів пробувала дзвонити тобі, але сталося якесь непорозуміння. Мені сказали, що там такого немає. Дурниця яка, правда? Біксі, я так була злякалася!.. — Вона засміялась. — Адже в тебе всі мої гроші й усі коштовності. Що б я тоді робила?.. Я тільки зараз про це подумала. А я ж уже послала йому телеграму. Я знаю, ти казав не посилати, але мені здалося, що так буде чесніше. То тепер ми вже просто повинні зробити те, що надумали…
І раптом цей потік слів урвався. Жінка зрозуміла. Хоч Квін нічого не сказав, вона збагнула свою помилку.
— Хіба це не… — її голос згасав. Не замовк одразу, а якось неначе осів.
— Пробачте, може, я не туди потрапив, — лагідно мовив Квін. — Мені потрібний… я хотів би поговорити з Артуром Гоумзом.
Голос був уже неживий. І цей неживий голос проказав:
— Він у Канаді. На риболовлі. Поїхав минулого вівторка. Можу дати вам адресу…
— Минулого вівторка?.. Пробачте.
— Будь ласка, повісьте трубку. Я чекаю дзвінка.
Він повісив трубку.
Тепер зостався ще один Гоумз — той, що мешкав на вулиці з назвою.
Телефоністка на комутаторі зрештою сказала:
— Ніхто не відповідає.
— Подзвоніть іще, — попрохав Квін.
Вона знову заходилася дзвонити.
Нарешті гудки в трубці замовкли. Квін подумав, що телефоністка перестала дзвонити, і тільки за хвилю зрозумів. Вона не перестала. Просто трубку знято. Хтось зняв трубку і мовчав. Слухав і мовчав. Той «хтось» боявся!..
Так воно почалося. Обоє мовчали. Квін вичікував. Один мав поступитися. Поступився він.
— Алло, — сказав півголосом.
Той, другий, злегенька пирхнув і тихо промовив:
— Слухаю.
То був чоловічий голос, дуже низький і дуже обережний. Обережний навіть у тому короткому «слухаю».
— Це містер Артур Гоумз?
Треба затримати його біля телефону. Дізнатися, чи це він, і затримати. А тоді… А тоді… Та спершу треба почати…
— Хто це?
Не признався, що він Гоумз. І Квін вирішив узяти це за безперечне.
— Містере Гоумз, ви мене не знаєте…
Та голос не спіймався на цей гачок.
— Хто питає містера Гоумза?
Квін зробив новий захід:
— Ви не знаєте мого прізвища, містере Гоумз.
І знову голос обминув пастку.
— Я не казав, що я Гоумз. Я спитав, кому він потрібний. Якщо ви не назвете свого прізвища, я не зможу сказати вам, чи підійде містер Гоумз до телефону. Не знаю, чи він схоче розмовляти в такий час. Якщо ви не скажете, хто ви і навіщо вам потрібний містер Гоумз…
Саме оцього «навіщо» Квін і чекав. Тепер він міг почати.
— Гаразд, — мовив удавано згідливим тоном, — я скажу вам. Мене звуть Квін. Містер Гоумз не знає мене, а я хочу повернути чек, котрий йому належить.
— Що? — швидко перепитав голос. — Що ви сказали?
— Я сказав, що маю чек, котрий належить містерові Гоумзу. Але мені треба знати, чи з тим містером Гоумзом я розмовляю. Це містер Гоумз… містер Артур Гоумз, із маклерської контори «Ведербі і Додд»?
— Так, — швидко відповів голос. — Той самий.
Перший раунд виграно. Він попався. Тепер треба думати лише про те, як змусити його підійти ближче. Він попався.
Квін повторив те, що казав уже двічі:
— Я маю чек, котрий належить вам.
Він закинув цей гачок і чекав, доки той клюне. Голос був
