Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки - В'ячеслав Васильченко
— Та ви що, без клепки в голові? У людини така втрата. Не до прийомів йому. А у вас, журналюг, я бачу, нічого святого вже й не лишилося. Так і норовите залізти в душу, попорпатися у свіжих ранах. Бісове поріддя.
Трубний голос та інтонації помічника зримо накидали портрет: здоровий бовдур з борцівсько-боксерським минулим, однією звивиною, причому не в голові, й обов'язково короткою краваткою.
— Чого ти там репетуєш? — почув Богдан роздратований чоловічий голос.
— Та от якийсь газетний козел хоче з вами поспілкуватися.
— Козли у стійлі, а в газетах — журналісти, — так само роздратовано констатував голос, усе-таки не переходячи на крик.
— То я й кажу: журналіст, — одразу «пом'якшав» Лисицин співрозмовник.
— А що за газета? — уже менш роздратовано поцікавився голос.
— Газета твоя як називається? — гаркнув помічник.
— «Презумпція», — поспішив відповісти Лисиця.
— «Презумпція», — повідомив голосу помічник.
— Ну… Скажи, що за годину двадцять я його прийму, — відрізав голос і додав: — З'явиться — проведеш до мене.
— Добре, — запевнив помічник, а в Лисиці запитав: — Ти, тобто, ви все зрозуміли?
— Так, — відповів професор, не вірячи, що все майже вийшло. Так просто. Без особливих потуг. Але: вір чи не вір — як хочеш, а скористатися шансом мусиш.
Година двадцять пролетіли підозріло швидко, немов час нарешті знайшов жадану еластичність. Богданові навіть захотілося, щоб патент на це належав тільки йому.
Головний офіс «BDD-Банку» розташовувався на Поштовій площі. Модернова скляна споруда гордовито здіймалася над прапрапрадідусем Подолом, немов американський онук, що навідався до сільських грендфазе куди-небудь у Яблунівку чи Вергуни.
Помічник глави банку насправді виявився людиною середнього зросту, звичайної статури, у світлому костюмі, що сидів на ньому так чітко, наче той з ним і народився. Привітавшись, розстебнув піджак. Лисиця прийняв поразку стійко: краватка саме такої довжини, як на фотографіях у каталозі.
«І на сонці бувають плями», — промайнуло в професоровій голові.
Перше відчуття кожного, хто опинявся у величезному кабінеті Довганя, — замилування. Слідом приходило розуміння грандіозності структури, вершину якої уособлював її хазяїн. Ні, скоріше, — володар. Або навіть — повелитель. Підкреслена вишуканість, що струменіла в оформленні, дорожнеча оздоблення, шик, який б'є через край, дружно брали відвідувача за груди, запитуючи: «Ну, що? Так ти віриш чи ні? А то ми зараз…» Лисиця вірив. З першого кроку через поріг. З першого погляду на всю цю пишноту.
Довгань зустрів гостя біля дверей і, перехопивши в помічника, провів до місця навпроти себе. Лисиця одразу згадав Даринину розповідь. Банкір і справді мав доволі презентабельний вигляд: косметичні салони, процедури, харчування. Старість зламала не один вставний зуб, уперто впинаючись у це вже не молоде, але надійно «законсервоване» тіло. Або й усю щелепу.
— Чесно кажучи, я мало чув про вашу газету, — пильно подивився на «журналіста» Довгань. — А якщо бути точним — взагалі не чув.
— Вона специфічна, — відповів Лисиця, намагаючись економити слова й час. — Кримінальні новини, аналітика. Сегмент юридичного консультування та історичних матеріалів — дуже незначний.
— Так. Щоденного криміналу в нас, на жаль, вистачить не те що на газету. На товстезний енциклопедичний том… До речі, з журналістів подзвонили тільки ви. Інші, напевно, не наважуються. Підтверджують мудрий жарт Альберта Айнштайна. Одного разу його запитали: «Хто такий геній?» Великий учений відповів: «Усі знають, що щось зробити неможливо. З’являється один невіглас — бере й робить». По-моєму, це про вас… Ну, не в сенсі невігласа.
Обличчя професора зібралося рушити в бік посмішки, але тільки напружилося, не зробивши навіть півкроку.
Довгань знову пильно подивився на Лисицю.
— Мені, знаєте, зараз дуже важко, — сказав за мить. — Щиро кажучи, вдячний вам за цю зустріч. Так втомився вислухувати фальшиві співчуття. Прекрасно ж знаю, що вони думають. Радіють. Сто відсотків. У нашому так званому вищому світі не все так просто. Друзі — нещирі жлоби, які нахапали грошей стільки, що тепер не знають, куди їх подіти. Конкуренти — невиправні заздрісники, готові перекусити тебе за один підхід. Підлеглі — поголовні підлесники. От і виєш тут вовком. Ні з ким по-людськи й поговорити. А ось тут, — Довгань постукав навпроти серця, — знаєте, як буває? Тяжко… Хоча, звідки вам знати? Ви ж нормальна людина. У вас найчастіше біле — це біле, а чорне… У нас так — ніколи. Вони ж усі — хворі. Після мільйона хочеться мільярда, а після мільярда… Ну чого може хотіти людина, у якої є мільярд, як ви гадаєте?
— Важко сказати, — задумався Богдан. — Я всього лише журналіст, а це сфера психіатрії…
— Та ні, тут якраз нічого складного. Вона хоче другий мільярд. Потім — третій. І так — до нескінченності. Шлях за лінію неповернення. Як у доконаного наркомана. Так наркоманію хоч лікувати намагаються, а тут… Усе безперспективно. І найстрашніше те, що ці божевільні вважають себе вже майже обраними. Богоподібними. Вони вишиковуються в черги, щоб залізти в телевізор і звідти вчити решту, як жити, установлюють для них закони, керують, позують для журнальних обкладинок, зразки успішних особистостей… Насправді ж — це торгаші, злодії, убивці, розпусники. Одне слово, негідники всіх мастей. Час зажадав таких, і він їх одержав. Якби вони не були такими,
