Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки - В'ячеслав Васильченко

— А чому він мусив мене турбувати? При чому тут я?

— Та ні. Наче не при чому. Просто так запитав. Наша газета проводить своє розслідування. От і поцікавився. До речі, а де ви були в ніч убивства?

Ведмедерю пересмикнуло ще раз.

— А це ж коли?

— З третього на четверте.

— Спав.

— Де?

— На квартирі. До гуртожитку поселятися не захотів. Не для мене це. Ще зі студентських років не люблю. Ледве тоді відмучився в Харкові. Гамір. Людей — одне на одному. А я спокій люблю. Як у лісі.

— І ніхто, як я розумію, те, що ви спали на квартирі, підтвердити не зможе?

— Звісно, ніхто. Я ж сам там живу. Квартира однокімнатна. Для мене одного якраз те, що треба.

— Адресу сказати можете?

— Та без проблем. Записуйте: Віктора Забіли, сім, квартира дванадцять.

Лисиця старанно записав і продовжив розпитувати:

— А останнім часом ви з Ольгою не бачилися? Не спілкувалися? Зараз це можна легко робити на будь-якій відстані: пошта звичайна й електронна, телефон, скайп…

— Ні. Я ж вам уже казав. Бачив якось у Калинівці. Років зо два тому. А після того — ні.

— Гаразд, — підвівся Богдан, — спасибі за чай і торт. А ви обов’язково зверніться до лікаря. З цим краще не жартувати.

— Дякую… Мені б до лісу. Я там — як вовк. Знайшов би зілля цілющого…

Лисиця з радістю залишив кафе й рушив до любої Асікс. Вона вже скучила. Як і він. Взаємність.

У машині дістав диктофон і почав записувати:

«Ведмедеря справляє суперечливе враження. З одного боку, хоче здаватися простим, веселим, життєрадісним. З іншого, — видно, що на серці щось лежить незрушним тягарем. Плюс реакція… Надто картинна. Артистична. Хоча… Глибини душі людської — несходимі. Там, як і у Всесвіті, ще стільки непізнаного… На ніч убивства алібі в нього немає. Значить, без проблем міг опинитися в лісі з Ольгою. Та й убивством колись їй погрожував. Але найголовніше те, що він збрехав. Дарина говорила про листа, надісланого Ользі Ведмедерею через неї. А щойно в розмові про нього не згадав і сказав, що ніяких контактів не було… Непростий цей хлопець. Ой непростий».

«Словом „вовк“ („vik“) чехи евфемістично називають чорта. Поляки вірять, що вовком стає диявол. Вовка співвідносять зі злим духом у македонському фольклорі. В українській культурній традиції чорт може перекидатися на білого хорта. Вовк — це чортів кінь, на якому їздить кума чорта — відьма, що може перетворюватися на „білу сучку“. Згідно з повір'ями південних слов'ян, вовк перебуває у зв'язках із вампірами та упирями (нечистими істотами). Їхні назви промовисті: вьлколак, вьрколак (болг.), вукодлак (серб. і хорв.), volkodlak (словенські). У східних і західних слов'ян цих нечистих співвідносять із вовками-перевертнями (укр. вовкулак(а), білор. ваукалак(а), рос. волколак(а), пол. wilkołak, чес., словац. vlkodlak, в. — луж. wjelkoraz).

Тридцять сьомий параграф „Хетських законів“ юридично закріплював статус „вовка“ за нареченим, що згідно зі шлюбнообрядовими канонами викрадав жінку. „Вовком“ у давніх греків і давніх ісландців вважалася людина, яка здійснювала убивство за особливою ритуальною формою.

Давньослов'янська і давньобалтійська культурна традиція містить глибоко вкорінений мотив перевтілення людини у вовка. Це дає їй чудодійну силу та особливий статус віщуна. Зв'язки зі згаданою традицією також демонструє наявність у ряду народів, так би мовити, „вовчих імен“. В українців, білорусів і росіян — це Вовчик (побутовий варіант імені Володимир), у сербів — Вук, у німців Вольфганг.

Багато індоєвропейських і тюрко-монгольських племен мали назви хижаків (особливою популярністю тут користувався вовк), їхня міфологія виводила їх від міфічного твариноподібного Пращура (засновника роду, тотема). Ритуальне перевтілення в тотемічну тварину сприймалося архаїчною людиною як акт нового творення: відбувалося повернення до початкового моменту виникнення роду, що гарантувало йому відновлення і продовження…»

Богдан набрав номер центрального офісу «BDD-Банку». Після декількох нудних зумерів байдужний жіночий голос найманого працівника повідомив: ви потрапили, куди планували.

— А як можна поспілкуватися з Борисом Дмитровичем?

— Хто ви і з якого питання?

— Я журналіст. Газета «Презумпція». Питання особисте. — Лисиця відповідав, наче заповнював анкету.

— Зараз перемкну на його помічника.

Порожнечу очікування заповнила «На пам’ять Елізі», що звучала в комп’ютеризованому аранжуванні. Але тривало так недовго. За мить її обірвало помічникове «алло». Почувши Лисицине прохання,