Картковий будинок - Майкл Доббс
Серпень був віддушиною, завдяки чому урядам і вдавалося в останні найжаркіші дні сесії поховати складні повідомлення, часто випускаючи деталі, послуговуючись письмовою відповіддю, опублікованою в «Ганзарді», об’ємному офіційному звіті парламентських процедур. Це означало, що справу було винесено в публічному акті відкрито і ясно, щоправда, вже коли більшість членів уряду прибирали свої столи й намагалися згадати, де вони поклали паспорти. Навіть якщо один чи два й помітять якусь деталь, заледве ще матимуть час чи нагоду здійняти бучу. Все там було правдою, самою лише правдою і нічим окрім правди — за умови, якщо не читати дрібний текст.
Саме тому й було прикро, що ксерокопію чернетки письмової відповіді від міністра оборони було знайдено за цілих десять днів до її публікації, вона лежала під стільцем у барі «Еніз», де члени парламенту й журналісти збиралися, щоб попліткувати. Додало замішання й те, що письмова відповідь оголошувала про намір значно скоротити територіальну армію на підставі того, що ТА не відповідає планам уряду в атомну епоху. А що зробило цю справу ще неприємнішою, це те, що чернетку знайшов кореспондент «Індепенденту», з лобі. Всі його любили, поважали, він знав, як підійти до статті. Тож коли за чотири дні це стало головною новиною на першій сторінці у його газеті, саме на старті останнього повного тижня перед літніми канікулами, люди вже знали, що новина надійна. Гармидер зовсім скоро переріс у хаос.
Порахунок прийшов від незвичного джерела. Платня територіальної армії невисока, та сама армія велика і впливова. А ще ішлося про престиж. У представницьких партіях уздовж і впоперек країни були старші члени, які з гордістю додавали до своїх імен абревіатуру ВТА — «Відзнака територіальної армії»[28]: ті, хто відслужив, боронитимуть «терорів» до останньої краплі чорнила.
Тож коли палата зібралася, щоб владнати останні справи сесії з лідером, повітря було важким не лише через спеку середини літа, а й через звинувачення у зраді й емоційні домагання взяти слово — звісно, майже всі з них лунали з лав уряду. Опозиції заледве доводилося пітніти, сидячи позаду, спостерігаючи, ніби ті вдоволені римські леви, як християни роблять усю справу за них.
Сер Джаспер Ґрейнґер, ОБТ[29], МЮ[30] і навіть дуже ВТА, був на ногах. Старий гордо виставив дбайливо випрасувану полкову краватку вкупі з важким твідовим костюмом-трійкою, відмовляючись поступитися особистими звичками, незважаючи на недостатнє кондиціювання. Він був старшим серед рядових і обраним головою. Його слова мали вагу.
— Чи не міг би я повернутися до теми, піднятої кількома з моїх поважних друзів щодо цих непотрібних і глибоко шкідливих скорочень? Чи не має лідер палати сумнівів щодо щирості його прихильників у цій справі? — він дедалі більше сердився, і білі згустки слини збиралися в кутиках рота.— Чи має він бодай якесь уявлення про шкоду, якої це завдасть уряду в подальші місяці? Чи бодай зараз дасть палаті час обговорити й змінити це рішення, бо як ні, він залишить уряд беззахисним перед звинуваченнями в несумлінності, як і всю країну незахищеною від поганих друзів.
Вигуки підтримки залунали з усіх боків, окрім передньої лави уряду. Лідер палати, Саймон Ллойд, звівся на рівні ноги й ще раз підготувався до виходу на трибуну: йому подумалося, що ліпше б її збудували з мішків піску. Він був міцним чоловіком, розважливим, та останні двадцять хвилин були гарячі, й він встиг роздратуватися, бо виявилося, що його відповідь, яку він підготував заздалегідь, не захистить його від гранат, що їх у нього кидали з його ж боку. Він радів, що прем’єр-міністр і міністр оборони сиділи обіч нього на передній лаві. Чому він має страждати сам? Він переступав з ноги на ногу, й обґрунтування його теж накульгувало.
— Мій поважний друг випустив одну деталь. Документ, який опублікували в газетах, є вкраденою власністю уряду. Вкраденою! І саме це важливіше за деталі самого документу. Якщо вже мають бути дебати, то щодо такої кричущої нечесності. Мій поважний друг є людиною честі й досвіду, і, щиро кажучи, я очікував, що він радше долучиться до мене у щиросердному осуді крадіжки важливих урядових документів. Він має усвідомити, що, поширюючи ці подробиці, він робить не що інше, як потурає крадіжці.
Це звучало добре — деякий час, поки не підвівся сер Джаспер попросити дозволу взяти слово. За нормальних обставин цього б не дозволили, але ці обставини не були нормальними. Ціла палата розмахувала порядком денним, і спікер дозволив. Старий солдат став на весь зріст, спина рівна, вуса наїжачені, а обличчя пломеніє непідробною злістю.
— Деталь випускає саме мій поважний друг,— прогримів він.— Хіба він не розуміє, що я краще б жив поряд з пересічним британським злодієм, аніж з російським солдатом, а його політика обіцяє нам саме це?
Вибухнув гамір, на заспокоєння якого у спікера пішла ціла хвилина. Під час цього лідер палати, обернувшись, кинув відчайдушний погляд на прем’єр-міністра і міністра оборони. Вони порадилися, голова до голови, а відтак Колінґридж коротко кивнув лідеру палати. Той ще раз звівся на ноги.
— Містере спікер...— почав він і спинився прочистити горло, яке вже встигло пересохнути.— Містере спікер, ми з моїми поважними друзями уважно дослухалися до настроїв у палаті. Я маю дозвіл прем’єр-міністра і міністра оборони заявити, що у світлі заяв, висловлених сьогодні з усіх боків, уряд ще раз розгляне цю важливу справу, щоб побачити...
Що він міг побачити, здавалося, не становило жодного інтересу для інших; його слова загубилися у потужному протесті. Він підняв білий прапор. Колеги плескали сера Джаспера по спині, опозиція глумилася, парламентські кореспонденти шкрябали у своїх записниках. Серед гамору й замішання зусібіч одинокий Генрі Колінґридж сидів нещасний і зіщулений, утупившись поглядом у свої шкарпетки.
— Засмажили, ти б так не сказала? Підсмажили до клятої шкоринки,— оголосив Менні Ґудчайлд з Асоціації преси, коли Меті саме проштовхувалася крізь юрбу, що тиснулася в фойє біля палати. Меті не спинилася. По всіх кутках точилася суперечка: члени опозиції зловтішалися, оголошували про свою перемогу, тоді як прихильники уряду, зі значно меншим переконанням, намагалися приписати перемогу здоровому глузду. Та все-таки ні в кого не було сумніву, що тільки-но вони спостерігали розп’яття прем’єр-міністра.
Меті переслідувала свою здобич. Крізь «рукопашну» вона побачила високу постать Уркгарта: той з кам’яним обличчям ішов, уникаючи питань кількох схвильованих рядових парламентарів. Він зник за
