Зодчий із пекла - Світлана Горбань
Хотіла померти у Барвінківцях і умовила привезти її в цей будинок, де ще не все встигли оздобити.
Вона лежала, закутана ковдрою та пледом, на дивані в маленькій башті. Вважала це за прогулянку. Палала зсередини, задихалася, кашляла.
Василай та Віра сиділи поруч і удавали, що насолоджуються гарячим чаєм та спогляданням околиць. Весна була напрочуд теплою, і вони відхилили кватирку. Лише одну, щоб Маню не протягло.
У парку відчайдушно дзвеніли пташині голоси. Чавунні сходи раптом відповіли енергійним тупотом. Над підлогою з'явилась чорноволоса голова, затим пишний букет білого бузку, потім, зробивши півколо по гвинтових сходинках, у башті опинився весь Іван.
Повітря забриніло бузковим ароматом.
— Як почуваєшся, Маняшко? — весело спитав брат.
Вона хотіла відповісти, але сильно розкашлялась. Віра сказала сердито:
— Навіщо ти приніс квіти? Не можна. Коли запалення легенів…
— Я на хвилинку. Тільки покажу, — почав він виправдовуватись. — Дивись, Маню, уже бузок цвіте.
Марія витерла хустинкою губи й кволо всміхнулась. Прошепотіла ледь чутно:
— Ти посидиш тут?
— Авжеж, моя мила!
— Розкажи щось… Новини… Хочу послухати… — слова «востаннє» вона не вимовила, але воно зависло в хмаринці бузкового запаху.
— Гаразд, тільки однесу квіти.
— Навіщо ж їх носити? — Василай підвівся. — Я їх просто викину з вікна. Хай дістануться тому, хто знайде.
— А знайде їх, звичайно, двірник Павло, — Іван підтримав гру, розчахнув вікно і, сильно розмахнувшись, жбурнув букет вниз.
Василай визирнув:
— Спортивний кидок! Лежать посеред дороги, — і одразу за чинив вікно.
Віра сіла боком — як поетеса Гіппіус на знаменитому портреті:
— Пропоную парі. Спробуємо вгадати, хто їх знайде першим. Я ставлю на Глафіру.
Василай відкликнувся миттєво:
— Я також думаю, що скоріше за все — Павло. Проте… Щоб було цікавіше, поставлю на… доктора Вечеровського.
— Нізащо не виграєш, Гришко! — зраділа Віра. — Він парком ніколи не ходить, одразу до Мані йде, — і невимушено повернулась до сестри. — А ти, Маню, на кого поставиш?
Марія повільно розплющила очі. Тихо видихнула:
— На тата…
— Отже, ставки зроблено! Починаю спостереження, — ловким стрибком Віра сіла на підвіконня. — А що дістане переможець?
— Ми виконаємо його бажання, — запропонував Іван.
— Це нечесно! Ясно ж, як Божий день, що виграєш ти.
— Ризикнемо, Верунчику, — Василай сів ближче до Марії, взяв її гарячу тонку руку в свої долоні. — У світі так багато несподіваного. Ви вірите в чудеса?
— Дивлячись, що вважати за чудо. — Іван також сів, поклавши лікті на круглий столик. — Витвір мистецтва, наприклад, — це беззаперечне диво.
— Погоджуюсь. Саме у творенні вічного людина досягає стану… співтворчості з Богом. Недарма ж дивами вважають піраміди й Колізей.
— О-о, сів на свого улюбленого коня… — відгукнулась із засідки Віра. — Зараз почне вихваляти неперевершеного Городецького.
— А ось і ні! Назло тобі говоритиму про літературу! — Григорій нахилився до Марії: — Ти згодна?
Вона відповіла легким тремтінням повік.
— З красним письменством все ясно, — заявив Іван. — Зараз у нас розквіт і вершина. Але, за законами природи, потім обов'язково наступає зів'янення.
Віра була в дискусійному настрої:
— Звідки ти знаєш, що це — вершина? Розквіт? Може, це — лише перші бутони, і ми ще побачимо, тобто прочитаємо щось… зовсім неймовірне? Таке, від чого зблякнуть і Шекспір, і Пушкін, і Гете, і…
— Замовкни, Касандро! Хоч класиків не чіпай!
Але Віру підтримав Василай:
— Ні, а хіба ж не було епох, коли розквіт науки й мистецтва тривав роками та приносив щораз кращі плоди?
— Еллада й епоха Відродження? Знаєш, важко співставляти з ними наших сучасників…
— А мене навіть лякає сучасний надмір талантів. Люди кажуть: коли занадто грибів, хоч косою коси, так це — перед війною.
— Вірунчику! Не можна порівнювати природний грунт із культурним. Вони живуть за різними законами. — Григорій так і тримав Маніну руку в своїй, хоча дивився на інших. — Грибні прикмети — таке ж марновірство, як і порожні відра. А ось думка про те, що поети передчувають настрої суспільства, — слушна. Зараз в літературі живе якась дивна тривога… наче напередодні катаклізму… Прощання зі звичним станом світу, — поглядаючи на Маню, яка знову заплющила очі, він каже усе тихіше й повільніше. — Це здається провіщенням нової революції… набагато страшнішої… ніж…
Він змовк, і Маня тихо сказала, на піднімаючи повік:
— Я не сплю… Я слухаю… Ти маєш рацію… У них немає… запаху бузку… весни… Все таке… пряне…
— І занадто яскраве, занадто підкреслене, — підхопив Іван, — наче венеційський карнавал. Барвистий, але безглуздий.
Віра додала, дивлячись у вікно:
— Скажи краще: розгульна російська ярмарка. Коли всі у боргах, а маєтки закладено. Бенкет під час чуми.
— Ні, не згоден, — відповів Василай ласкаво, злегка погладжуючи випнуту кістку на Маніному зап'ястку. — Ярмарок — то виплід сільської культури, а в сучасному мистецтві відчувається надзвичайно сильний вплив міста, його діловитості, його молодості. Відчувається запах свіжої кладки нових гігантських будинків. Надмірність — у всьому. Все охопити, все спробувати, нічого не упустити. У цьому — суть модерну. Пошук нових форм, ще не бачених в історії. Поки —
