Зодчий із пекла - Світлана Горбань

— Ну, це… Ні. Ні. Ну…Коротше, ні…

— Сексуальні стосунки з покійною заперечуєте?

— Так.

— А з іншими охоронцями у неї щось було?

— В них і спитайте.

Кінчев кинув недопалок у відро з газетою. Сів на стілець спиною до стіни й похмуро процідив:

— Ви, громадянине Гапченко, не викручуйтесь, а відповідайте на питання. Вбито дівчину, і ви — серед підозрюваних.

— Я не вбивав! — злякано обурився Микола. — Я вже казав вашому слідчому.

— Казали. Але алібі у вас немає.

— Я по території ходив! Мене двірник бачив! І тут сидів. Також. Машину пропустив. З продуктами. І випустив… Ось… Шофер також може підтвердити. І Надія Карпівна.

Кінчев пропустив цей монолог повз вуха й наполегливо повторив:

— З ким з охоронців ще зустрічалась Аліна?

— Не знаю! Дімка за нею… той… бігав. Але вона не хотіла… Тільки сміялася.

— Дімка — це Дмитро Дука, ваш змінник?

— Так. Точно. Тільки він удома сьогодні. Прийде після восьми. І той… Він запізнюватись любить.

— А ви?

— Що?

— Любите запізнюватись? Чи завжди приходите вчасно?

Гапченко щиро задумався. Почухав волосся, трохи відсунувши кашкета. І чесно відповів:

— Не знаю. Я намагаюсь… Стараюсь так, щоб не дуже. І взагалі…

— Гаразд, — Кінчев підвівся, — ходімо, оглянемо територію, доки зовсім не стемніло.

Гапченко натягнув куртку з білим написом на спині «Охорона» й одразу став виглядати впевненіше й солідніше.

Історію подальших пригод слідчого, практиканта й охоронця по парку ми представимо серією «моментальних кадрів», які швиденько ознайомлять з результатами огляду.

Отже, кадр перший. Блакитні ялини стають темно-сірими, між їхніми густими гілками згущається таємнича пітьма. Гапченко веде гостей розчищеними й утоптаними багатьма ногами доріжками. Більшість слідів належить самому Миколаю, чого він не заперечує, підкреслюючи свою постійну присутність у парку. І тим самим відсутність на місці злочину. Кінчев дивиться на всі боки, вниз та вгору, на покритий зеленою черепицею дах. Обмацує сріблясті водостічні труби. Міша Шерман шепче, радісно округлюючи очі:

— Запросто по них можна влізти на другий поверх! І дерева біля самої стіни!

Смеркається, темнішає. Всі поспішають.

Кадр другий. Практикант Шерман помічає щось на гілці ялини, під балконом, знімає, показує старшому слідчому. Це недопалок дамської сигарети — довгої та тонкої. Міша бере його на пам'ять як перший знайдений ним речовий доказ. Кінчев незадоволений і квапить Шермана та Гапченка.

Кадр третій. У просторому приміщенні, що примикає до гаража та скромно називається сараєм садівника, двірник-садівник Саломатін Рихард Віленович вручає Кінчеву власноручно написаний протокол з відповідями на питання слідчого. Той у захваті: текст логічний та грамотний, хоч і не інформативний щодо прояснення обставин справи.

Ще більше слідчого захоплює особа самого двірника. Глухий від народження, він не залишився німим, навчився читати по губах співрозмовника й досить виразно відповідає на питання. Приземкуватий, широкий, навіть якийсь квадратний, с великою головою розумного доброго слоника. Він охоче демонструє делегації, що не з доброго дива з’явилась у сараї, власної конструкції снігозбиральний агрегат та вдосконалений розрихлювач грунту. Показує фотографії ним же вирощених небачених сортів айстр. З ненаситною енергією людини, позбавленої безпосереднього спілкування, він готовий розповідати про що завгодно, щоправда, мову його важко зрозуміти, каже Ричард Віленович, ніби з наповненим ротом, проте старанним слухачам удається зрозуміти, що батько Саломатіна — стовідсотковий росіянин з Поволжя, а мати — стовідсоткова німкеня, з тих, що понад триста років мешкають на півдні України. Він навіть белькотить щось німецькою, але Кінчев і К°, на жаль, не мають достатньої підготовки, щоби зрозуміти його висловлювання.

Ця частина сараю ущерть заповнена інвентарем та садівницьким приладдям, плівкою для теплиць і дерев’яними рейками. Тут пахне прілим сіном, стружкою й чорноземом.

Саломатін ще намагається розповісти, як він кілька років безрезультатно облагороджував місцину довкруж Барвінківського Палацу культури. З бюджету грошей не поступало, перехожі витоптували клумби, смітили на газонах.

Кадр четвертий. Гапченко бовванить у віддаленні, роблячи вигляд, що дисципліновано обходить територію. Кінчев і Шерман стоять за особняком з садівником, намагаючись у залишках присмеркового світла щось роздивитись на невиразній ксерокопії, зробленій з чернетки плану облаштування парку. Поверх ескізу столичного дизайнера Саломатін домалював масу креативних деталей. Сам він стоїть поруч і жестом полководця вказує, де повинен заструменіти ручай.

— Невеликий, дно на плівці, — голосно мимрить він, — багато води не потрібно, щоб не змило гальку.

Розумні оченята маленького слоника натхненно сяють.

Міліціянти здивовано перемовляються:

— Ух ти, басейн маленький!

— Близьку вато…

— Це щоб будинок у воді віддзеркалювався. Бачиш: тут приписано.

— А це що?

— Мабуть, скульптури.

— Так, непогано.

— Аякже — дизайн.

Кадр п’ятий. Кінчев досліджує майже неприступний паркан: цоколь — з дикого каменя, до стегна людині середнього зросту, над ним — двохметрові чавунні списи, переплетені строгою геометричною ковкою. Міша намагається пролізти між прутами й доводить, що дорослому це не вдасться, навіть худому й гнучкому.

Садівник здалека вказує на занесену снігом зачинену хвіртку, до неї ведуть лише пташині сліди. Обличчя Рихарда Віленовича напружене, ніби він прислухається до чогось, вираз глибоких очей важко вловити.

Кадр шостий. Міша Шерман ховається за високими баками для сміття, і слідчий переконується, що його не видно.

Охоронець час від часу з’являється поблизу. За рогом розмовляє з кимось по телефону. Загусає темрява, він водить кругом себе яскравим променем ліхтарика.

Кадр сьомий. Двірник Саломатін супроводжує слідчих у гараж, розташований у тому ж великому сараї, що й відділення для його садівничого приладдя, за перегородкою, з окремим в’їздом.

У гаражі без