Вушко голки - Кен Фоллетт
Блоггс переглядав розшифровку.
— Так і є!
— Ось воно!
— Тобто він працює в Лондоні щонайменше п'ять років. А ми тільки зараз дізналися про його існування.
— Нелегко ж нам буде його впіймати, — зауважив Блоггс.
На обличчі Ґодлімана з'явилася хижа посмішка..
— Може, він і розумний, та я розумніший. Я зажену того покидька в глухий кут.
Блоггс не втримався і розсміявся.
— Господи, професоре, вас не впізнати!
— Ти вперше за рік розсміявся.
9
Човен із припасами обігнув мис і завернув у бухту Штормового острова, над яким розкинулося чудове блакитне небо. У шлюпці сиділи дві жінки: дружина моряка (з тих пір, як чоловіка призвали до армії, їй довелося перебрати на себе всі його справи) та матір Люсі. Остання була одягнена в жакет чоловічого крою та спідницю вище від коліна. Люсі зустріла її на причалі міцними обіймами.
— Мамо! Це ж треба! Який сюрприз!
— Як це? Я ж писала що приїду.
Лист, у якому вона попереджала про свій приїзд, прибув цим самим човном — мама Люсі й забула, що на Штормовий острів пошта приходить раз на два тижні.
— Ось це і є мій онук? Який же він уже великий!
Маленький Джо — а йому вже виповнилося три рочки — почервонів і сховався за мамину спідницю. Хлопчик був темноволосий, дуже милий і дещо зависокий для свого віку.
— Як же він схожий на свого батька!
— Дуже схожий, — погодилася Люсі, хоча складалося враження, що вона не надто цьому раділа. — Ти, мабуть, страшенно змерзла, ходімо швидше у дім. А що це на тобі за спідниця?
Вони взяли коробки, що прибули човном, та почали підніматися рампою на скелю. Дорогою мама без упину теревенила:
— Це така мода, серденько. Заощаджуємо тканину. І в нас там не так холодно, як тут! Страшенний вітер! Думаю, нічого страшного, якщо я лишу валізу на причалі? Її ж тут нікому поцупити! Джейн заручилася з американським солдатом — дякувати Богу, він хоча б білий. Він із місцевості, що зветься Мілуокі, і не любить жуйок. Милий хлопець. Тож мені залишилося видати заміж ще чотирьох дочок. А я казала, що твій батько став капітаном Громадянської оборони? Він опівночі чергує містом і чатує на німецьких парашутистів. А в будинок дядька Стівена влучила бомба — і я навіть не знаю, що він тепер робитиме. Може, йому компенсують збитки за військовими законами чи ще щось.
— Мамо, не поспішай так, у тебе є ще два тижні, щоб розповісти мені всі новини, — розсміялася Люсі.
— Як же тут мило! — вигукнула мама, коли вони дійшли до будинку. — Просто чудово!
Люсі запросила маму до кухні та приготувала чай.
— Твою валізу забере Том. Він скоро зайде на обід.
— Том — вівчар?
— Так.
— То що, він знаходить роботу для Девіда, еге ж?
— Скоріше навпаки! — знову засміялася Люсі. — Та він і сам тобі розповість. А ти ще не сказала, чому приїхала.
— Дорогенька, мені вже давно треба було приїхати! Звісно, зараз не ті часи, коли слід вирушати в подорожі без потреби, але раз на чотири роки можна ж собі таке дозволити, як думаєш?
Почувся звук двигуна, і за мить Девід вкотив себе на візку до кухні. Він поцілував тешу та познайомив її з Томом.
— Томе, мама принесла ваші продукти, тож можете віддячити їй тим, що донесете її валізу з причалу, — звернулася Люсі до старого.
Девід грів долоні над плиткою.
— Сьогодні дуже вже сира погода.
— То ти, Девіде, серйозно займаєшся вівчарством?
— Ми подвоїли поголів'я за ці три роки, — гордо повідомив Девід. — Батько ніколи не займався тут фермерством як слід. Я обгородив парканом шість миль кручі, покращив якість пасовищ, почав використовувати новітні методи схрещення порід. У нас тепер не тільки більше голів, але й більше м'яса та вовни з кожної тварини.
— Мабуть, ти командуєш, а Том порається? — обережно запитала мати.
— Е ні! Ми з ним рівноправні партнери, — розсміявся Девід.
Чоловіки страшенно зголодніли й за обідом знищили гори картоплі. Мама була вкрай вдоволена манерами малого Джо. Після обіду Девід і Том повсідалися: один тримав цигарку, а інший — люльку.
— Ось що мене дійсно цікавить, — з широкою усмішкою звернулася до Девіда мати, — то це коли ви збираєтеся подарувати мені ще онуків?
Запала довга тиша.
— Девід чудово справляється, — зауважила мати.
— Так, чудово, — погодилась Люсі, але знову з тінню невдоволення.
Жінки вийшли на прогулянку вздовж прірви. На третій день після приїзду матері Люсі вітер трохи вщух і стало достатньо тепло, щоб вийти з дому. Жінки взяли з собою Джо, одягненого в рибальський светр і шубу. На пагорбі всі троє зупинилися, щоб подивитися, як Девід, Том і собака пораються з отарою. На обличчі матері стурбованість боролася зі стриманістю, тому Люсі вирішила позбавити її необхідності ставити незручне запитання.
— Він більше не кохає мене, — сказала Люсі.
Мама озирнулася, перевіряючи, чи немає поряд Джо.
— Не думаю, що все так погано, люба. Чоловіки по-різному проявляють свої почуття.
— Мамо, ми з ним не були... не були чоловіком і дружиною у прямому сенсі цього слова ще від весілля.
— Але... — вона кивнула в бік Джо.
— За тиждень до весілля, — пояснила Люсі.
— Ой лишенько... Це... це через аварію?
— Ні. Тобто не в фізичному сенсі, — по засмаглих щоках Люсі бігли сльози.
— А ти говорила з ним про це?
— Намагалася. Мамо, що мені робити?
— Може, пройде час і...
— Уже майже чотири роки минуло!
Запала тиша. Вийшло слабке сонце, і жінки разом із Джо почали спускатися через вересові зарості. Хлопчик ганяв чайок.
— Колись я майже покинула твого батька, — раптом сказала мама.
— Коли?! — тепер шокована була Люсі.
— Десь після народження Джейн. У нас тоді було не все так добре з грошима — твій тато працював у свого батька. Якось у їхніх стосунках сталася криза. Я була вагітна втретє за три роки, і здавалося, що все моє життя складатиметься з пологів і спроб відшукати якісь засоби для існування. Згодом я дізналася, що твій батько зустрічається зі своєю давньою подругою
