Вушко голки - Кен Фоллетт
Орендарі вікторіанського будинку, що стояв на пагорбі, мали можливість насолоджуватися чудовим краєвидом на Лондон. Будівля була побудована з червоної цегли, й Блоггсу здавалося, наче місто сердиться на Гітлера за те, що той накоїв. Пагорб був досить високий — хороше місце, щоб передавати радіограми. Голка точно жив на верхньому поверсі. Цікаво, яку інформацію він передавав звідси в Гамбургу важкі дні 40-го? Координати авіазаводів і сталеливарень, відомості про захисні споруди на узбережжі, протигази, політичні плітки, мішки з піском і бомбосховища Андерсона, настрої населення та руйнування від бомбардування у місті?.. «Молодці, хлопці, ви таки прибрали Крістіну Блоггс...» Так, усе, годі про це.
Двері відчинив літній чоловік у чорному піджаку й смугастих штанях.
— Доброго ранку. Мене звати інспектор Блоггс, я зі Скотленд-Ярду. Я хотів би поговорити з власником будинку.
В очах чоловіка промайнув якийсь страх, але за його спиною вже з'явилася молода жінка:
— Будь ласка, заходьте, — запросила вона.
Підлога коридору була викладена плиткою. Пахло восковою мастикою. Блоггс залишив пальто та капелюх на вішаку, а старий тим часом кудись зник. Жінка запросила інспектора в старомодну вітальню з дорогими меблями. На столику стояли непочаті пляшки віскі, джину та шері. Жінка опустилася в крісло й закинула ногу на ногу.
— А чому той чоловік так боїться поліції? — поцікавився Блоггс.
— Це мій свекор. Він єврей із Німеччини, приїхав у 1935 році, тікаючи від нацистів, а в 1940 році ви забрали його в концентраційний табір. Його дружина тоді наклала на себе руки. Він щойно повернувся з острова Мен із листом від короля — з вибаченнями за незручності.
— У Британії немає концентраційних таборів.
— Та це ж ми їх і придумали. У Південній Африці. Хіба ви не знали? Ми дуже пишаємося нашою історією і дуже вправно забуваємо неприємні її частини.
— Є й більш позитивні приклади цього.
— Які ж?
— У 1939 році ми вправно забули неприємний факт: нам не виграти війну проти Німеччини. І дивіться, що з того вийшло.
— Свекор теж так каже. Він не такий цинік, як я. Ну, то як ми можемо допомогти Скотленд-Ярду?
Блоггсу вже навіть почала подобатися суперечка з цією жінкою, але довелося повернутися до робочих запитань.
— Я б хотів поговорити про вбивство, що сталося тут чотири роки тому.
— Швидко ж ви!
— Відкрилися нові факти.
— Я чула про те вбивство. Колишню господиню вбив один із жильців. Мій чоловік придбав дім у виконавця заповіту: у тієї нещасної жінки не було спадкоємців.
— Я б хотів відшукати людей, які тоді тут жили.
— Зрозуміло, — уся ворожість жінки зникла. Вона почала пригадувати подробиці. — Коли ми придбали будинок, тут було троє орендарів, що в'їхали сюди ще до скоєння злочину. Морський офіцер у відставці, торговець і хлопчина з Йоркширу. Юнака забрали в армію — я з ним листуюся. Торговця теж забрали, але він уже загинув у морі. Це точно, бо я отримала листи від п'яти його дружин, тільки уявіть собі! А ось офіцер і досі живе тут, у нас.
— Правда? — це ж треба, яка вдача. — А можна з ним поговорити?
— Звісно, — жінка підвелася. — Він уже давно не молодий, звичайно. Ходімо до нього в кімнату.
Вони вдвох піднялися на другий поверх сходами, застеленими килимом.
— Ви поки з ним поговоріть, а я пошукаю останнього листа від хлопця, — жінка постукала у двері.
Блоггс з іронією порівняв її зі своєю господинею — не на користь останньої. З кімнати почулося:
— Заходьте.
Капітан сидів біля вікна в кріслі з покривалом на колінах. На ньому був піджак із краваткою та окуляри. Волосся давно поріділо, вуса посивіли, шкіра на вольовому обличчі вкрилася зморшками й обвисла. Ця кімната була домівкою людини, яка жила лише своїми спогадами: картини з вітрильниками на стінах, секстант, підзорна труба на поличці та його юнацькі фотографії на борту військового корабля «Вінчестер».
— Погляньте-но, — він не відводив очей від вікна, — чого ж цей хлопець досі не на флоті?
Блоггс підійшов до вікна. Біля будинку стояв фургон пекаря з запряженим конем, який щось їв зі свого мішка поки виносили потрібний вантаж. Юнак виявився білявою жінкою у штанях, чиї чималі груди було добре видно навіть із такої відстані.
— Та це ж жінка у штанях, — розсміявся Блоггс.
— Господи, дійсно! — капітан повернувся до нього. — Тепер такі часи, що й не зрозумієш! Це ж треба, жінки вже штани носять!
Блоггс представився й пояснив причину свого візиту.
— Ми знову відкрили справу вбивства, що сталося тут у 40-му. Мені сказали, що ви жили в цьому домі одночасно з підозрюваним — Генрі Фабером.
— Так і є. Чим я можу допомогти?
— А ви добре його пам'ятаєте?
— Чудово пам'ятаю. Високий, темноволосий, вихований. Спокійний. Доволі неохайний одяг, якщо судити за зовнішністю. Щодо нього легко помилитися. Не можу сказати, щоб Генрі мені не подобався... Я був би не проти познайомитися з ним трохи ближче, але він цього не хотів. Тоді він був десь вашого віку.
Блоггс подумки посміхнувся: він часто видавався старшим лише через те, що був детективом.
— І все-таки, — продовжив капітан, — я думаю, що він цього не робив. Я трохи розбираюся в людях. Коли командуєш кораблем, треба це вміти. Так ось, якщо той чоловік — сексуальний маніяк, то я — Герман Ґерінґ.
У Блоггса наче склалися докупи шматочки мозаїки: блондинка в штанах і помилка щодо його віку. Висновок був не надто оптимістичний.
— До речі, я б радив завжди перевіряти посвідчення, коли до вас приходить хтось із поліції.
— Так, звісно ж. Покажіть, будь ласка, — старий був збентежений.
Блоггс замість посвідчення показав гаманець із фотографією Крістіни.
— Ось.
Якусь мить капітан розглядав фото, а потім зауважив:
— Хороше фото. Вас тут легко впізнати.
Старий, мабуть, майже повністю осліп.
— У мене більше нема питань. Дякую за допомогу, — розчаровано мовив Блоггс.
— Завжди радий допомогти. Я тепер не можу служити своїй країні, як раніше. Мабуть, від мене вже не буде жодної користі, бо мені виписали інвалідність і звільнили з місцевої оборони.
— Ну, на все добре, — Блоггс вийшов із кімнати.
Жінка чекала на нього внизу з листом
