Вушко голки - Кен Фоллетт
— О, там у вікні не вистачає одного скла. Я затягнув діру чорною шторою, але протяг усе одно залишився.
— А хто розбив скло? — запитав власник.
— А це найцікавіше. Скло не розбите, воно собі лежить на траві. Цілісіньке. Думаю, просто замазка обсипалася — стара вже. Якщо видасте мені трохи замазки, я сам усе полагоджу.
«От же старий дурень», — подумав ірландець.
— Ви що, не розумієте, що нас, мабуть, пограбували?
— Це навіть не спало мені на думку, — старий був вражений.
— У кого-небудь пропало щось цінне?
— Не чув, щоб хтось таке казав.
— Я подивлюся, коли спускатимуся вниз, — хазяїн вийшов із кімнати.
— До речі, молодика, що живе нагорі, мабуть, немає, — старий вийшов за власником. — Я вже дні два його не чув.
Ірландець принюхався.
— Він що, готує в себе в кімнаті?
— Цього я не знаю, містере Райлі.
Нагору вони йшли вже вдвох.
— Якщо він у себе, то занадто вже тихо поводиться, — зауважив старий.
— Що б він там не готував, це треба припинити! Жахливий сморід!
Власник постукав у двері. Ніхто не відповів. Хазяїн дістав свої ключі й відчинив замок. Старий зайшов у кімнату слідом.
— Так-так-так, — весело промовив старий сержант, — та у вас тут мрець!
Поліцейський стояв на порозі й оглядав кімнату.
— Ти щось чіпав тут, педі?[34]
— Нічого, — відповів власник будинку. — І мене звуть містер Райлі.
Сержант проігнорував його.
— Помер не так давно. Смердить ще не зовсім огидно.
Сержант оглянув старий комод, валізу на низькому столику, пошарпаний килим, брудні штори на мансардному вікні — жодних слідів боротьби.
Поліцейський підійшов до ліжка. Мертвий юнак лежав зі спокійним обличчям і складеними на грудях руками.
— Я б припустив, що це серцевий напад, якби він не був такий молодий.
Також сержанту не вдалося знайти й упаковки з-під пігулок, щоб запідозрити самогубство. На комоді лежав шкіряний гаманець, і поліцейський роздивився його вміст. Нічого незвичайного: паспорт, талони на продукти й досить багато грошей.
— Це не пограбування.
— Він прожив у мене близько тижня, — повідомив хазяїн. — Я небагато про нього знаю. Приїхав звідкись із Північного Уельсу працювати на фабриці.
— Якби він справді був таким здоровим, як здається, його б мали забрати в армію, — сержант почав відкривати якусь валізу. — Чорт забирай! А це, в біса, що таке?
Ірландець і старий, що стояли за спиною поліцейського, поспіхом увійшли до кімнати.
— Радіопередавач, — мовив власник будинку.
— У нього кров, — зауважив старий.
— Не торкатися тіла! — гаркнув поліцейський.
— Та його ж зарізали, — не вгамовувався дід.
Сержант обережно підняв одну руку померлого й побачив маленьку пляму крові — вже суху.
— Дійсно кров. Де тут найближчий телефон?
— П'яті двері вниз вулицею, — підказав ірландець.
— Закрийте кімнату на ключ і не заходьте, аж поки я не повернусь.
Сержант знайшов потрібні двері й постукав. Відчинила жінка.
— Доброго ранку, мадам. Вибачте, але я б хотів скористатися вашим телефоном.
— Заходьте, — вона вказала на апарат, що стояв на столику в коридорі. — А що сталося? Щось цікаве?
— У будинку, що вище по вулиці, помер жилець, — повідомив поліцейський, набираючи номер.
— Його вбили? — її очі ледь не вилізли з орбіт.
— А це вже з'ясують експерти. Алло! Мені потрібен старший інспектор Джонс. Кантер говорить, — чоловік знову підвів очі на жінку. — Вибачте, чи не могли б ви зачекати на кухні, поки я звітую начальникові?
Засмучена жінка вийшла з кімнати.
— Привіт, Джонс. Тут колота рана та радіопередавач у валізі.
— Повторіть адресу ще раз, сержанте.
Кантер продиктував адресу.
— Так, це той самий, за яким стежили, тому цим займатиметься МІ-5. Зайдіть у 42-й будинок і скажіть команді спостереження, що ви знайшли тіло. Я зараз повідомлю їхньому керівництву. Покваптеся.
Кантер подякував жінці, вийшов і перейшов на другий бік вулиці. Він був страшенно радий: за його тридцять один рік у поліції це лише друге вбивство. І треба ж — воно пов'язане зі шпіонажем! Його можуть навіть підвищити до звання інспектора!
Сержант постукав у двері 42-го будинку. Йому відчинили двоє чоловіків.
— Доброго дня! Ви таємні агенти МІ-5?
Блоггс приїхав одночасно з детективом-інспектором Гаррісом з Особливого відділу — вони були знайомі ще з часів роботи в Скотленд-Ярді. Кантер чекав на них, щоб показати тіло. Якусь мить чоловіки роздивлялися спокійне молоде обличчя зі світлими вусами.
— Хто він такий?
— Кодове ім'я — Блондин, — повідомив Блоггс. — Мабуть, він десантувався з парашутом декілька тижнів тому. Ми перехопили повідомлення про його рандеву з іншим агентом. Оскільки ми знали код, то простежили за ним. Сподівалися, що Блондин виведе нас на місцевого шпигуна — такі набагато небезпечніші.
— І що ж тут сталося?
— Хто ж, у біса, його знає!
Гарріс оглянув рану на грудях агента.
— Стилет?
— Або щось схоже. Дуже точна робота. Під ребра — і просто в серце. Миттєве вбивство.
— Так, не найгірша смерть.
— Хочете подивитися, як убивця опинився в будинку? — запропонував сержант Кантер.
Чоловіки спустилися до кухні й роздивилися раму та непошкоджене скло, що лежало на траві.
— Замок на дверях його кімнати відчинили відмичкою.
Блоггс і Гарріс сіли за кухонний стіл, а Кантер приготував чай.
— Це трапилося в ніч після того, як я загубив його на Лестер-сквер. Я облажався.
— Ніхто з нас не святий, — спробував заспокоїти його Гарріс.
Якийсь час усі мовчки пили чай.
— Як узагалі там у тебе справи? Зовсім до нас перестав заходити, — почав Гарріс.
— Справ багато.
— Як Крістіна?
— Загинула під час бомбардування.
Очі Гарріса шоковано розширилися.
— От же ти бідолаха!..
— Сам як?
— Брат загинув у Північній Африці. Ти знав Джонні?
— Ні.
— Той ще був хлопець. Пив багато. Стільки спускав на горілку, що ні копійчини не залишалося. Він так і не одружився. Хоча тепер, мабуть, і добре, що не встиг.
— Майже всі когось втрачають.
— Приїзди до нас на вечерю в неділю, якщо ти сам тепер.
— Дякую, але я працюю щонеділі.
— Приїзди, коли захочеш, — кивнув
