Вушко голки - Кен Фоллетт

— О, там у вікні не вистачає одного скла. Я затягнув діру чорною шторою, але протяг усе одно залишився.

— А хто розбив скло? — запитав власник.

— А це найцікавіше. Скло не розбите, воно собі лежить на траві. Цілісіньке. Думаю, просто замазка обсипалася — стара вже. Якщо видасте мені трохи замазки, я сам усе полагоджу.

«От же старий дурень», — подумав ірландець.

— Ви що, не розумієте, що нас, мабуть, пограбували?

— Це навіть не спало мені на думку, — старий був вражений.

— У кого-небудь пропало щось цінне?

— Не чув, щоб хтось таке казав.

— Я подивлюся, коли спускатимуся вниз, — хазяїн вийшов із кімнати.

— До речі, молодика, що живе нагорі, мабуть, немає, — старий вийшов за власником. — Я вже дні два його не чув.

Ірландець принюхався.

— Він що, готує в себе в кімнаті?

— Цього я не знаю, містере Райлі.

Нагору вони йшли вже вдвох.

— Якщо він у себе, то занадто вже тихо поводиться, — зауважив старий.

— Що б він там не готував, це треба припинити! Жахливий сморід!

Власник постукав у двері. Ніхто не відповів. Хазяїн дістав свої ключі й відчинив замок. Старий зайшов у кімнату слідом.

— Так-так-так, — весело промовив старий сержант, — та у вас тут мрець!

Поліцейський стояв на порозі й оглядав кімнату.

— Ти щось чіпав тут, педі?[34]

— Нічого, — відповів власник будинку. — І мене звуть містер Райлі.

Сержант проігнорував його.

— Помер не так давно. Смердить ще не зовсім огидно.

Сержант оглянув старий комод, валізу на низькому столику, пошарпаний килим, брудні штори на мансардному вікні — жодних слідів боротьби.

Поліцейський підійшов до ліжка. Мертвий юнак лежав зі спокійним обличчям і складеними на грудях руками.

— Я б припустив, що це серцевий напад, якби він не був такий молодий.

Також сержанту не вдалося знайти й упаковки з-під пігулок, щоб запідозрити самогубство. На комоді лежав шкіряний гаманець, і поліцейський роздивився його вміст. Нічого незвичайного: паспорт, талони на продукти й досить багато грошей.

— Це не пограбування.

— Він прожив у мене близько тижня, — повідомив хазяїн. — Я небагато про нього знаю. Приїхав звідкись із Північного Уельсу працювати на фабриці.

— Якби він справді був таким здоровим, як здається, його б мали забрати в армію, — сержант почав відкривати якусь валізу. — Чорт забирай! А це, в біса, що таке?

Ірландець і старий, що стояли за спиною поліцейського, поспіхом увійшли до кімнати.

— Радіопередавач, — мовив власник будинку.

— У нього кров, — зауважив старий.

— Не торкатися тіла! — гаркнув поліцейський.

— Та його ж зарізали, — не вгамовувався дід.

Сержант обережно підняв одну руку померлого й побачив маленьку пляму крові — вже суху.

— Дійсно кров. Де тут найближчий телефон?

— П'яті двері вниз вулицею, — підказав ірландець.

— Закрийте кімнату на ключ і не заходьте, аж поки я не повернусь.

Сержант знайшов потрібні двері й постукав. Відчинила жінка.

— Доброго ранку, мадам. Вибачте, але я б хотів скористатися вашим телефоном.

— Заходьте, — вона вказала на апарат, що стояв на столику в коридорі. — А що сталося? Щось цікаве?

— У будинку, що вище по вулиці, помер жилець, — повідомив поліцейський, набираючи номер.

— Його вбили? — її очі ледь не вилізли з орбіт.

— А це вже з'ясують експерти. Алло! Мені потрібен старший інспектор Джонс. Кантер говорить, — чоловік знову підвів очі на жінку. — Вибачте, чи не могли б ви зачекати на кухні, поки я звітую начальникові?

Засмучена жінка вийшла з кімнати.

— Привіт, Джонс. Тут колота рана та радіопередавач у валізі.

— Повторіть адресу ще раз, сержанте.

Кантер продиктував адресу.

— Так, це той самий, за яким стежили, тому цим займатиметься МІ-5. Зайдіть у 42-й будинок і скажіть команді спостереження, що ви знайшли тіло. Я зараз повідомлю їхньому керівництву. Покваптеся.

Кантер подякував жінці, вийшов і перейшов на другий бік вулиці. Він був страшенно радий: за його тридцять один рік у поліції це лише друге вбивство. І треба ж — воно пов'язане зі шпіонажем! Його можуть навіть підвищити до звання інспектора!

Сержант постукав у двері 42-го будинку. Йому відчинили двоє чоловіків.

— Доброго дня! Ви таємні агенти МІ-5?

Блоггс приїхав одночасно з детективом-інспектором Гаррісом з Особливого відділу — вони були знайомі ще з часів роботи в Скотленд-Ярді. Кантер чекав на них, щоб показати тіло. Якусь мить чоловіки роздивлялися спокійне молоде обличчя зі світлими вусами.

— Хто він такий?

— Кодове ім'я — Блондин, — повідомив Блоггс. — Мабуть, він десантувався з парашутом декілька тижнів тому. Ми перехопили повідомлення про його рандеву з іншим агентом. Оскільки ми знали код, то простежили за ним. Сподівалися, що Блондин виведе нас на місцевого шпигуна — такі набагато небезпечніші.

— І що ж тут сталося?

— Хто ж, у біса, його знає!

Гарріс оглянув рану на грудях агента.

— Стилет?

— Або щось схоже. Дуже точна робота. Під ребра — і просто в серце. Миттєве вбивство.

— Так, не найгірша смерть.

— Хочете подивитися, як убивця опинився в будинку? — запропонував сержант Кантер.

Чоловіки спустилися до кухні й роздивилися раму та непошкоджене скло, що лежало на траві.

— Замок на дверях його кімнати відчинили відмичкою.

Блоггс і Гарріс сіли за кухонний стіл, а Кантер приготував чай.

— Це трапилося в ніч після того, як я загубив його на Лестер-сквер. Я облажався.

— Ніхто з нас не святий, — спробував заспокоїти його Гарріс.

Якийсь час усі мовчки пили чай.

— Як узагалі там у тебе справи? Зовсім до нас перестав заходити, — почав Гарріс.

— Справ багато.

— Як Крістіна?

— Загинула під час бомбардування.

Очі Гарріса шоковано розширилися.

— От же ти бідолаха!..

— Сам як?

— Брат загинув у Північній Африці. Ти знав Джонні?

— Ні.

— Той ще був хлопець. Пив багато. Стільки спускав на горілку, що ні копійчини не залишалося. Він так і не одружився. Хоча тепер, мабуть, і добре, що не встиг.

— Майже всі когось втрачають.

— Приїзди до нас на вечерю в неділю, якщо ти сам тепер.

— Дякую, але я працюю щонеділі.

— Приїзди, коли захочеш, — кивнув