Зодчий із пекла - Світлана Горбань

— Що цікавого ви тут розповіли?

— Та ось… — стенув плечем наймолодший, чорнявий, неслов’янського вигляду. — Ми якраз… працювали. І нікуди зі спальні тої не виходили. Доки Надія Картівна не покликала… сюди. Тут ми й про це ось… про дівчину дізналися… що її… вбили, корочє.

— З ранку працюєте?

— Так, — молодий явно був найбалакучішим з бригади.

— О котрій почали роботу?

— З восьми, як завжди.

— А матеріали звідки носите?

— Та ж там же, під стіною лежать. Корочє, раніше приготували.

— І в коридорі, — додав кремезний бригадир, що сидів посередині між товаришами. Усі троє поглядали то вгору, на високу дзеркальну стелю, то вниз — на товстий помаранчево-жовтий килим. Рослі металеві підставки, вишикувані паралельно до стін, наче колони, вінчалися зверху білими плафонами, щось на зразок торшерів-баскетболістів.

— І що ж, навіть до туалету ніхто не виходив?

— А чого його туди виходить? — знову перехопив ініціативу чорнявий молодик. — Тут при кожній спальні — свій туалет. І ванна.

— І не курив ніхто?

— Не палимо ми, — гордовито заявив старший. — Тимур он також кинув, жінка вагітна, чого її труїти? Ну й дитину майбутню теж…

Чорноокий Тимур підтвердив:

— Кинув. Три місяці вже не палю. Та й хазяйка тут наказала, щоби приміщенні димом не смерділо.

Кінчев згадав про тютюновий запах у хазяйській спальні:

— А сама вона не курить?

— Курить, — статечно відповів старший. Чорнявий додав:

— Дак їй можна, вона хазяйка. Та й запаху тут майже не спостерігається. Хіба що зрідка коли…

— Запах іде з вітальні?

— Та вроді як через вікно, з вулиці. На балконі вона любить покурити. На свіжому повітрі, корочє.

— Отже, ви нікуди не виходили й підозрілого нічого не бачили, не чули?

— Працювали ми…

Літній вузьколиций чоловік, що раніше мовчав, раптом зізнався:

— Бачили, як дівчину несли… Труп її.

— Ну — і?

— Так у неї тільки на одній нозі капці були… Тобто — капець.

Кінчев підніс вгору вказівний палець:

— Оце і є справжня спостережливість! Міша, не забудь у протоколі зазначити! Вас як звуть, товаришу?

— Той, е-е, Батрак, Павло Петрович.

— Дякую, Павле Петровичу. Такі уважні люди, як ви, завжди допомагають слідству.

Чорноокий молодик також не схотів відставати й випалив:

— Зранку маленька вантажівка приїздила. З магазина…

— І що?

— Ну, приїхала та й поїхала.

— Коли приблизно?

— Ну, десь у десять-одинадцять…

— Обідати будете? — зайшла до кінозалу похмура Надя Щукіна. — Смеркається вже, а ніхто ще зранку не їв.

— А слідчі органи заразом не погодуєте? — весело спитав Кінчев.

— Звичайно, я на всіх приготувала.

— Ходімо, товаришу Шерман. Протокол потім допишеш.

Нечисленною колоною вони посунули за Щукіною на кухню, посеред якої за великим столом уже сиділи помічник слідчого Коля Власенко й охоронець Микола Гапченко. Обидва мовчки сьорбали борщ.

— Смачного всім! — привітно побажавКінчев.

— Дякую, — похмуро відповів охоронець, Власенко ж тільки промугикав щось невиразне.

— Протокол готовий? — звернувся Віктор до нього.

— Угу.

— Можна поглянуть?

Коля неохоче відірвався від тарілки й витяг з портфеля кілька пописаних аркушів. Кінчев одразу почав читати, пересунувши окуляри на лоба. Надя Щукіна поставила перед ним смачно паруючий борщ, ложку, серветку, але він довго не відривався від протоколу й відклав папери, коли ремонтники вже дерли ложками дно своїх тарілок. Покуштував борщ і спитав у охоронця:

— Вас завжди так годують? Смачно?

— Що? — не зрозумів той. Він швидко ковтнув і трохи не похлинувся. І пролив кілька крапель на чорну куртку.

— Ви щодня отримуєте на роботі гаряче харчування? — перефразував слідчий.

Охоронець Гапченко проковтнув, наче через силу:

— Так.

— Іноді й після обіду кави вдається попити?

Гапченко мовчки уп'явся в нього, і відповів Тимур, який від борщу явно повеселішав:

— Так, буває. Надія Карпівна ніколи не відмовить. І хазяйка дозволяє. Ви не думайте, тут усе по-людському.

— Колько, може, і нам сюди в охорону влаштуватися? — усміхнувся Кінчев і підморгнув помічникові. — Платять тут непогано, так?

Працівники Ярижських зобразили на обличчях щось невизначене: нічого, мовляв, особливого. Охоронець низько схилився над тарілкою.

— Комерційна таємниця, — констатував слідчий. — Значить, Миколо, треба подавати заяви. Не прогадаємо.

Власенко старанно пережував великий кусень м’яса з поданого на друге плову й відповів:

— Нє, територія велика, важко за всім слідкувати.

— Ви також так думаєте? — спитав слідчий у Гапченка.

— Про що?

— Що територія завелика?

— Яка територія?

— Котру ви охороняєте.

Гапченко задумався:

— Ну… Не така вже й велика. Але незручна. Дерева, кущі… Легко схлватися. І гараж — величезний. І альтанка стара… Поки все обійдеш…

— Тобто тут не одна людина повинна охороняти?

— Саме так, це ви правильно… Тут сам-один не вслідкуєш.

— А Ярижському ви про це казали?

— Та Ігор Федорович нібито казав.

— Ігор Федорович — це ваш старший? — уточнив Кінчев. — І що він казав?

— Ну, той… Що собак непогано б завести.

— І що хазяїн відповів?

— Не знаю. Нібито не хочуть.

— Чому?

— Звідки ж я знаю?

— Чергуєте по одному?