Кишеня, повна жита - Агата Крісті

— Це лише тепер, ти повинна розуміти. Нам треба бути обережними.

— О, гаразд, — її голос прозвучав ображено.

— Адель, послухай. Мої листи до тебе. Ти спалила їх, чи не так?

Адель Фортеск’ю на мить завагалася, перш ніж відповіла:

— Звичайно, спалила. Я ж тобі казала, що збираюся їх спалити.

— Тоді все гаразд. Я кладу слухавку. Не телефонуй мені й не пиши. Я озвуся до тебе у слушний час.

Він поклав слухавку на підставку, де вона лежала. Замислено погладив свою щоку. Йому не сподобалося хвилинне вагання Адель. Чи справді вона спалила його листи? Усі жінки однакові. Обіцяють спалити те або те, а потім цього не роблять.

«Листи, листи… — далі міркував містер Дюбуа. — Жінки завжди хочуть, щоб ти писав їм листи». Щодо нього, то він намагався бути дуже обережним, але іноді небезпек не щастить уникнути. Що саме він писав у тих кількох листах, які надіслав Адель Фортеск’ю? «Звичайне собі базікання», — похмуро подумав він. Але чи не було там окремих слів, окремих фраз, які поліція могла витлумачити так, як вона хотіла б їх витлумачити. Він пригадав справу Едіт Томпсон. Його листи були досить невинні, подумав він, але не міг бути впевненим. Його тривога зростала. Навіть якщо раніше Адель не спалила його листи, то чи стане в неї глузду спалити їх тепер? Чи вони вже потрапили в лапи поліції. «Де вона їх зберігає? — подумав він. — Мабуть, у своїй вітальні, нагорі сходів. Мабуть, в одній із шухляд того маленького письмового столика, підробленого під старовинний стиль Людовіка Чотирнадцятого». Одного разу вона сказала йому, що там є потаємна шухлядка. Потаємна шухлядка! Поліція не така дурна, як іноді думають. Але зараз поліції в домі немає. Вона так сказала. Вони були там сьогодні вранці, але тепер усі звідти пішли.

Вони досі, певно, заклопотані пошуками можливого джерела отрути, яка потрапила в їжу. Він сподівався, що вони не стали обшукувати весь дім, кімнату за кімнатою. Мабуть, їм треба просити дозволу або одержати спеціальний ордер, щоб здобути право на такий загальний обшук. Можливо, якщо він діятиме негайно, відразу…

Він ясно бачив будинок очима своєї уяви. На той час уже почне смеркатися. Чай принесуть або в бібліотеку, або до вітальні. Усі зберуться внизу, а слуги питимуть чай у холі. Нагорі, на другому поверсі, нікого не буде. Йому неважко пройти через сад, обминувши тисові живоплоти, що так надійно обгороджують будинок. Далі крізь невеличкі бічні двері він підійметься на терасу. Ці двері ніколи не замикаються до того часу, коли вже всі вкладаються спати. Можна буде прослизнути крізь них, а потім, вибравши слушну нагоду, проникнути нагору.

Вівіан Дюбуа дуже ретельно обміркував, щó він стане робити далі. Якби поліція пояснила смерть містера Фортеск’ю серцевим нападом або якимсь іншим подібним захворюванням, він би почувався в цілковитій безпеці. Але, схоже, вони думають інакше, і Дюбуа промурмотів крізь зуби: «Ліпше вжити додаткових заходів остороги, аніж потім гірко шкодувати».

ІІ

Мері Дав повільно спускалася парадними сходами. Вона на мить зупинилася біля вікна над майданчиком сходів, з якого побачила інспектора Ніла, коли той приїхав учора. Тепер, коли вона дивилася уже в сутінках, то помітила постать чоловіка, який щойно зник за тисовим живоплотом. Вона подумала, а чи то, бува, не Ланселот Фортеск’ю, блудний син. Можливо, він залишив свій автомобіль біля брами й пішов блукати навколо саду, спогадуючи там давні часи, перш ніж прийти в родину, яка, можливо, налаштована до нього вороже. Мері Дав відчула симпатію до Ланса. Усміхаючись слабкою усмішкою, вона пішла далі сходами вниз. У холі зустріла Ґледіс, яка нервово стрепенулася, побачивши її.

— Я щойно чула телефонний дзвінок, — сказала Мері. — Хто це був?

— Хтось помилився номером. Думали, що телефонують до пральні. — Ґледіс говорила, засапавшись, ніби кудись поспішала. — А перед цим телефонував містер Дюбуа. Хотів поговорити з хазяйкою.

— Зрозуміло.

Мері перейшла через хол. Обернувши голову, вона сказала:

— Думаю, вже час пити чай. Ти ще не принесла його?

Ґледіс сказала:

— Мені здається, ще нема четвертої години, чи я помиляюся, міс?

— Уже за двадцять хвилин п’ята. Ти можеш принести чай зараз?

Мері Дав увійшла до бібліотеки, де Адель Фортеск’ю, сидячи на канапі, дивилася на вогонь, тримаючи в пальцях невеличку мереживну хусточку.

— Де чай? — вередливим голосом запитала вона.

— Зараз принесуть, — відповіла Мері Дав.

Дровиняка випала з каміна, і Мері Дав стала навколішки біля ґраток і запхала її назад щипцями, додавши ще одне поліно дров і трохи вугілля.

Ґледіс вийшла на кухню, де місіс Крамп підняла червоне й розгніване обличчя від кухонного столу, на якому вона розмішувала тісто у великій мисці.

— Дзвінок у бібліотеці дзвенить і дзвенить. Тобі пора занести туди чай, дівчино.

— Гаразд, гаразд, місіс Крамп.

— Що я скажу сьогодні ввечері Крампові? — промурмотіла місіс Крамп. — Йому дістанеться від мене на горіхи.

Ґледіс увійшла до комори. Вона не приготувала жодних сандвічів. А навіщо їх готувати? Вони мають що їсти до чаю й без сандвічів, хіба ні? Два торти, печиво, млинці й мед. Свіже селянське масло з чорного ринку. Їжі вистачає, і їй нема потреби різати помідори та якесь м’ясо або печінку для сандвічів. У неї й без того повні руки роботи. А місіс Крамп сама не своя від люті, і тільки тому, що містер Крамп кудись пішов пополудні. То й що з того, адже в нього сьогодні вихідний. «Правильно він зробив», — подумала Ґледіс. Місіс Крамп гукнула її з кухні:

— Чайник так бурхливо кипить, що скоро кришка злетить у повітря. Ти коли-небудь заварюватимеш чай чи ні?

— Біжу.

Вона насипала чаю, не міряючи, у срібний чайничок для заварки, винесла його на кухню й залила окропом. Поставила чайничок для заварки й чайник з окропом на велику срібну тацю й понесла весь вантаж до бібліотеки, де перетнула майже все приміщення й поставила тацю на маленький столик біля канапи. Потім поквапно повернулася по ще одну тацю, з їжею. Вона вже занесла її до холу, коли раптовий скрипучий звук дідівського годинника, що наготувався видзвонювати години, примусив її підстрибнути, і вона мало не випустила тацю з рук.

У бібліотеці Адель Фортеск’ю роздратовано запитала в Мері Дав:

— Куди всі заподілися сьогодні пополудні?

— Я не знаю, місіс Фортеск’ю, бігме,