Темні таємниці - Андрій Анатолійович Кокотюха

– Вадиме Назаровичу, ваша поява в Піщаному ні в кого жодних підозр не викличе, – говорив так, ніби не чув щойно сказаного. – Раптом надибаєте перевалочну базу контрабандистів? Серед селян напевне хтось пов’язаний із контрабасом. Піщане – маленьке й депресивне. Хто не виїхав, виживає, як може. Не здивуюся, якщо на контрабасі грає як не половина села, то третина. Місце для злочинного кубла ідеальне. Ще й не для одного.

– Ага. Ще трохи, і Піщане постане центром всього земного Зла.

– Я не про це кажу! – зараз у Максимовому голосі чувся відчай.

– Поговорили, – Чотар підвівся, підхопив ковіньку.

– А…

На молодого чоловіка шкода було дивитися. Обличчя його відбивало крах усіх надій. Хотів собі підвестися, та мовби приклеївся до стільця.

– Бе, – криво посміхнувся Вадим. – Поговорили, кажу. Домовилися. Побуду трохи твоїм таємним агентом. Хоч не хоч, а доведеться тобі залишити свій номер. Бо як інакше на зв’язок виходити.

Максима помітно відпустило. Лице навіть трохи порожевіло.

– Усе одно краще телефон не світити. Хтозна, як усе піде. Ви ж повернетесь, не лишитеся там. А я чекатиму на вас тут щовечора. Від завтра, скажімо, після шостої.

Він підвівся. Чоловіки закріпили угоду потисканням рук.

Заплатив Максим.

Своє пиво Чотар не допив.

А ТИМ ЧАСОМ…

– Що знову не так, Яно?

– Ви обіцяли – я вільна.

– Так. У певних межах.

– Чому я не можу гуляти?

– Хіба ти не гуляєш? Сьогодні скільки стирчала на свіжому повітрі.

– Той чоловік надворі заявив: я не маю права заходити за периметр. Це вже неволя.

– Ще раз тобі кажу: ти вільна у межах, які позначили. До речі, твоєму дорогоцінному здоров’ю нічого не шкодить.

Останні аналізи дуже гарні.

– Ви для чогось обстежуєте мене щодня.

– Нічого зайвого не питати – частина нашої угоди.

– Я не укладала з вами жодної угоди. Правда така: ви мене викрали й тримаєте в полоні. Хочете викуп? Так уже б давно говорили про це з мамою. Я давала її контакти.

– Ти не заручниця, Яно. Мама тебе не викупатиме. У неї все одно нема стільки грошей, скільки ти насправді коштуєш.

– Ага, усе! Проговорився! Отже, я чогось коштую! У мене є ціна! Заради цього замкнули мене тут!

– Не кричи.

– Я просто хочу знати, що на мене чекає! Я маю право! – Не знаю твоєї матері, дівчинко. Та щось підказує: твій прикрий характер від неї.

Частина третя

Утрачений рай

1

Вечеря з коньяком накрилася – коли Чотар повернувся з ресторанчика й постукав, Ольга через двері відповіла: ноги не тримають, лягла й не хоче вставати.

Хоч година була ще не пізня, Вадим зрозумів її. Сам не знав, до чого себе прилаштувати. Розмова з тим, хто назвався Максимом, раптом виявилася корисною. Походивши трохи по номеру, Чотар знову спустився в бар, замовив коньяку й посидів на самоті, прикидаючи подумки можливі варіанти розвитку подій.

Випивши за роздумами двісті грамів, подався спати.

Аби на ранок викласти Ользі все, що сталося й до чого підштовхує.

– Нічого собі! – промовила вона. – Підтверджується згадана приказка про чортів у тихому болоті. Не здивуюсь, якщо ваша правда і в тому Піщаному кублиться різна погань.

Тільки не схвалюю вашої згоди, Вадиме.

– Але й заборонити мені не можете.

– Так, проте не рекомендую. Ми тут займаємося іншими справами, якщо не забули.

– Саме тому й погодився допомогти.

– Поясніть.

– Давайте зараз по конях, поговоримо в машині.

На виїзді заскочили на заправку. Каву з булочками пили там, до справ повернулися, щойно Чотар узяв курс на Піщане – навігатор працював справно.

– Чесне слово, Олю, збирався відшити пацана й не влазити в чуже. Поліцейські операції, тим більше такого масштабу, мене давно не цікавлять.

– Звісно, ви ж рибою торгуєте.

– Хоч би й так. Та давайте без зайвої іронії. Я, до вашого відома, наркотиками ніколи не займався. Щоправда, іноді траплялося. Почнеш розкручувати звичайне побутове вбивство, а наркотики десь у процесі вилізуть. Чи навпаки: відділ боротьби з наркотиками веде свою справу, а одного з фігурантів раптом убивають. Причому ледь не в половині випадків нагла смерть не стосується роду занять жертви.

Ольга опустила скло, курила у вікно, слухала й кивала.

– Колись колеги вели одного типчика, приторговував травичкою. Насобачився вирощувати коноплю в селі, бабця переписала хату, так онучок вдало використав спадщину. Уже діло йшло до фіналу, коли знаходять героя з пробитою головою. Наш відділ, звісно, нічого не знав. Коли вже справу завели, колеги проявилися. Відразу головна версія – конкуренти. Місто на вухах, нарколиг тягнуть із усіх шпарок, облави довкола. Накрили кілька притонів, начальство рапортує в Київ про успіхи. В усіх новинах Луцьк гримить як місто, де завдали відчутного удару по наркобізнесу. Потім виявляється: прибила типчика ревнива подружка. Застукала в іншою, простежила від неї й порахувалася. Злякалась, гайнула аж у Крим, це ще до війни було. І найцікавіше: досі там сидить. Узяла, паскуда, російське громадянство.

– Цікаво, навіть повчально, – кивнула Ольга. – Нашої з вами історії все це як стосується?

– Непрямо, – визнав Чотар. – Передусім у плані збігу інтересів.

– Де тут збіг? Зникнення Яни, контрабанда – що спільного?

– Пояснюю, – він говорив рівно, неквапом і терпляче. – Усі шляхи, як бачите, ведуть у Піщане. Туди за якимось дідьком занесло вашу доньку та її друга. Віддалене село – останнє місце, яке згадала Яна в розмові з вами перед тим, як із нею зник зв’язок. Отже, труп Євгена на краю дороги, яку тут називають проклятою, теж якимось чином може бути пов’язаним із Піщаним. Точніше – подіями, темними справами, що відбуваються там.

– Темними?

– Контрабанда – явно не світла справа. Але в цій точці інтереси можуть збігатися. Веду до того, Олю, що Яна з Євгеном випадково могли побачити дещо, чого бачити не повинні були. Логічно?

Вона мимоволі здригнулася, розтиснула пальці. Недокурена цигарка випала, та Ольга не звернула на втрату уваги.

– Стоп. Ви серйозно зараз?

– Навіть не уявляєте як. Мені це стрельнуло в голову, коли вже збирався попрощатися з тим опером назавжди.

– Чекайте, чекайте, – її пальці нервово забарабанили по бардачку. – Я дуже мало обізнана в подібних справах. Та, здається, убивати, вколюючи отруту, – не методи контрабандистів.

– Звісно, вони можуть просто зарізати чи застрелити, – погодився Чотар. – Тільки тут ситуація особлива. Ставки великі, нагле вбивство приверне увагу значно швидше. А так сліди максимально