Темні таємниці - Андрій Анатолійович Кокотюха

– Називайте Максимом. Я…

Новий знайомий не встиг і змигнути.

Чотар потиснув простягнуту руку – і смикнув Максима до себе, стягуючи з круглого стільця. Щойно його ноги торкнулися підлоги, Вадим спритно поставив ковіньку на ліву, найближчу до себе.

Натиснув, що було сили.

Сандаля майже не захищала босу ногу.

– Ай! – вихопилося в молодика.

Парочка біля вікна не зважала – захопилися одне одним. Бармен ще не повернувся. Максим сіпнув рукою, намагаючись забрати ковіньку, та Чотар перехопив, затиснув, мов лещатами.

– Ви що…

– Тихо! – просичав Вадим, натискаючи на ковіньку всім тілом. – Пальця роздавлю, козел.

– Та ви…

– Цить! – Чотар свердлив молодика гострим поглядом. – Ким би не був, ти стежив за мною. Я в Шацьку у приватних справах. Але навіть якби був удома, в Луцьку, чи приїхав би сюди відпочивати, мені б усе одно не сподобався такий хвіст.

– Пустіть, я все поясню…

– Це все, що ти хочеш сказати?

– Ні… Боляче…

– Не чую.

– Будь ласка.

На робоче місце саме повернувся бармен, повнявий стрижений хлопчина в білій тенісці з емблемою готелю. Зацікавлено зиркнув на Чотаря. Тим часом Вадим забрав ковіньку. Максим миттю відсунувся далі, видихнув:

– Два пива.

– Рибну тарілку бажаєте? – ввічливо й сухо.

– Потім, – у тон відповів Чотар. – Ми он там сядемо. Максим скривився, закульгав до столика. Вадим посунув за ним із виглядом конвоїра. Сів так, аби будь-якої миті знову дістати нового знайомого ковінькою. Почепив її вигнутою ручкою на спинку стільця, перехопив напружений Максимів погляд, кивнув.

– Правильно. Обережним будь. Тепер від самого початку: хто такий, чого від мене треба.

– Можу тільки повторити. Документів при собі не маю. Називайте Максимом. Я оперативник, працюю під прикриттям. Старший лейтенант, про всяк випадок.

– Слова.

– Можете перевірити. Але в такому разі операції гаплик, – він говорив серйозно.

– Чому? – Чотар розумів, та хотів почути.

– Ваша перевірка підтвердить мої слова, та означатиме – я розкрився. Отож усе доведеться згортати. Я ж не маю права отак балакати з вами. Наша зустріч – моя ініціатива й відповідальність.

– І якщо я розвернуся та піду, ти нічого не робитимеш? – То ваше право, Вадиме Назаровичу, – зітхнув Максим. – Зрозумію. Тільки в мене лишиться ще менше можливостей довести справу до кінця.

Вони замовкли, бо офіціант приніс пиво. Максим спорожнив свій кухоль до половини трьома жадібними ковтками. Чотар своє лиш пригубив.

– Не любите? Чи не смачне?

– Темне більше смакує, – Вадим зробив ще один маленький ковток. – Ми не про сорти пива говоримо. Уже марную на тебе час. Нехай я повірив, що ти опер. Про яку операцію йдеться і до чого тут я?

Максим зібрався з думками.

– Працюємо по контрабанді, – повів обережно, говорячи паузами й старанно добираючи слова. – Тут налагоджено канал через білоруський кордон. Історія така, – він дав своєму кухлеві легенького щигля. – Одна група насобачилася тягати на той бік невеликі партії цигарок. Звичайна справа. Зірок із неба не хапали, та всім задіяним у схемі на булку з маслом вистачало. Потім канал накололи серйозніші люди й включили у свій бізнес-план. Отак вималювався досить складний ланцюжок. Із Середньої Азії через Росію женуть наркотики в країни Європи. Білорусь – зручна транзитна зона, як і Україна, – його вказівний палець почав їздити поверхнею столу, рисуючи невидимі схеми. – З Росії партія заходить у Білорусь. Звідти – до нас, через цю територію. Сліди ведуть до Устилуга, там пункт пропуску, і погранці напевне в темі. Хоча може бути інша дірка на кордоні. Навіть напевне є. Бо на той, білоруський бік, крізь ту саму діру тече контрафактний алкоголь.

– Я так розумію, звідси наркотики йдуть до Польщі.

– І навряд чи там затримуються. Розумієте тепер масштаби операції?

– Не зовсім. Ще не знаю про свою в ній роль.

Максим поклав ногу на ногу, знову постукав по кухлю.

– Санкції на зустріч із вами я не маю.

– Не тягни кота за яйця.

– Думаю, як правильно почати.

– Даю безкоштовну пораду: почни нігтем від самого початку, синку.

– О’кей, – зараз він явно наслідував котрогось із крутих персонажів американського кіно. – Моє завдання: виявити не так канал, як тих, хто його контролює. Потім дізнатися про час та місце чергового транзиту. Маякнути. Захоплення проведуть швидко, люди щодня на низькому старті й на нервах. Головна проблема – містечко маленьке. До туристів звикли, але приїжджі тут живуть недовго. Чим більше чужих тут крутиться, тим більше ризику привернути до себе увагу. Кажу ж: чужі тут не ходять.

– Я теж не місцевий.

– Але до вас питань нема!

– З чого ти взяв?

– Ви шукаєте зниклу київську дівчину. Разом із її мамою. Маєте цілком зрозумілий, легальний привід навідати Піщане.

Чотар потроху почав ловити хід Максимових думок, та все одно вирішив не давати взнаки.

– Піщане тут яким боком?

– Глухий кут. Найвіддаленіша точка району та найближча до кордону. Вадиме Назаровичу, – він заговорив тихіше, для чогось озирнувшись, – я ж тут не даремно кручуся. За моїми відомостями, перевалочна база контрабандистів облаштована десь у Піщаному чи околицях. Місце тим більше безпечне, що туди мало хто забрідає.

– А кожен чужий мов на долоні…

– Ви про що?

– Про своє.

Чотар не збирався звітувати Максимові про раптовий здогад, на який він його наштовхнув. Не дуже хороші новини для Ольги Барви. Але і тут із поганими висновками не слід поспішати.

– Так і я про своє! – заговорив Максим гаряче, з придихом. – Ви сьогодні зустрічалися тут із місцевим патологоанатомом. Учора вийшли на нього через одного давнього знайомого в поліції. Ви не знаєте цього, та у нас цей контакт – спільний. Мене зацікавило, що в глибокій провінції робить пенсіонер-поліцейський. Ще й який поліцейський! Вовкодав!

– Я тебе прошу, – відмахнувся Вадим. – Це вони мають себе за вовків чи навіть левів і тигрів. Насправді щури, бридкі істоти. Шкідники, ще й заразу розносять.

– Отже, ви щуролов, – посміхнувся Максим. – Теж непогано. Дехто вважає вас легендою місцевого масштабу.

– Досить підлизувати. Вважай, відтанув. Ближче до діла. – Слово за слово, дізнався – ви в Піщане збираєтесь. Моя робота такі відомості збирати, я не навмисне…

– Голову мені не мороч. Якраз навмисне, коли твій інтерес мене стосується.

– Нехай, – погодився Максим. – Хочу попросити про допомогу. Як колега колезі. Та й навряд чи вам байдуже до розказаного.

– Тільки не тисни на патріотизм, відчуття справедливості і подібну пафосну