Темні таємниці - Андрій Анатолійович Кокотюха
Коли вискочила нарешті на дорогу, ноги зрадницьки підкосилися.
Опустилася на землю, перевела подих.
Тільки зараз побачила: вибралася не туди, звідки завернула. Зробила гак, хоч блукала не аж так довго. Якби покружляла ще… Думати про це не хотілося. Ольга незграбно підвелася, обтрусила землю й пісок, упевнено пішла назад, до повороту.
На сьогодні з неї досить гри в юних слідопитів.
Чотаря біля машини не було.
Ольгу знову охопила паніка, вона навіть зібралася кричати. Та вмить Вадим виринув назустріч з-за протилежного вигину. Рухався, спираючись на ковіньку, але, на відміну від неї, тримався впевнено.
– Не чули нічого? – спитала Ольга.
– Ні. А що мусив почути?
– Так. Нічого. Тихо кругом.
– Що є, те є, – кивнув Чотар. – Вас, бачу, комарі трохи погризли.
– Аби лиш цього горя, – Ольга намагалася триматися бадьоро, їй уже було соромно перед собою за недавній переляк. – Корисна прогулянка.
– Чим саме?
– Де б ще почула наживо місцеву легенду.
– І все?
– Якщо серйозно – мені страшно.
– Розумію. Місце не дуже затишне.
– За Яну злякалася ще більше, – пояснила Ольга. – Хоч навряд чи більше можливо, але… Якщо її чорти занесли сюди, загубиться легко. Статися з нею може будь-що. Схоже, зникнути тут без сліду запросто.
– Не схоже, аби ви склали руки.
– Навпаки, – її очі блиснули. – Є стимул діяти швидше. – Гм, – Чотар потер підборіддя. – Не знаю, що ви вкладаєте в це слово. І як, по-вашому, швидше. Тим не менше, мандрівка справді корисна.
– Щось знайшли?
– Аби знайшов – уже б сказав та показав. Та дещо з’ясував, – Вадим показав ковінькою напрямок, звідки прийшов. – Виявляється, звідси до основної траси не так уже й далеко. Пройти вперед, до повороту, – видно її. Наскільки я встиг дізнатися, тіло Євгена Заплави знайшли не тут, тим більше не там, куди прогулялися ви. Он там, скраю від шосе. Якщо зовсім точно – на перетині ось із цією Богом забутою дорогою.
– До чого ведете?
– Олю, – він укотре за день прокашлявся, повторив: – Олю, ви на власні очі бачили – чужі тут не ходять. Випадково не зайдеш, тим більше не заїдеш. Аби тіло лишили десь тут, навіть посеред дороги, не кажу вже про ліс, його б довго шукали. Ми вже знаємо: друг вашої доньки помер насильницькою смертю. Після того тіло вивезли з місця скоєння злочину на край шосе. І не просто викинули там – залишили, аби воно лежало поруч із так званою проклятою дорогою.
Ольга легенько потерла вкушене місце на щоці.
– Вистава. Бутафорія. Навіщо це?
– Заморочити, – пояснив Чотар. – Чим більше незрозумілого, тим комусь краще. Повірте, люди найбільше у світі бояться не монстрів, яких можна побачити, а того, чому неможливо знайти природного пояснення.
– Їдьмо звідси.
Ольга відчинила двері, умостилася на пасажирське місце. На зворотному шляху обоє мовчали. Лиш коли повернулися на трасу, в обох синхронно пікнули телефони – повідомляли, що абоненти знову в мережі.
8
– Я була сьогодні різкою, – сказала Ольга, коли вони піднялися до своїх номерів. – Узагалі в мене характер не дуже. Знаю, стримуюся. Але зараз, коли кожен день, мов секундомір…
– Усе гаразд, – Вадим посміхнувся. – Місця собі не знаходите. Ви ще добре тримаєтесь. Бачив я різних людей у схожих ситуаціях. Є з ким порівнювати.
– Вимотав цей день.
– Відпочивайте.
– Я б таки спустилася в бар. Не поїсти, так, на келих вина чи коньячок, що в них там є. Ви ж ніби казали – вживаєте.
– Але не зловживаю.
– Коли так, не крутіть носом. Я пригощаю, не обговорюється.
– Слухаюся.
Дочекавшись, поки Ольга зайде до себе, Вадим відчинив свої двері. Переступив поріг, глянув під ноги. Завмер, озирнувся через плече. Потім зачинився зсередини. Крекчучи, нахилився, підняв те, що побачив. Заховав у задню кишеню штанів. Скинув куртку, присів на край ліжка, випростав скалічену ногу.
Зсунув брови.
Витяг мобільник, набрав номер.
– Так-так, – почув голос Ольги. – Щось сталося? Я в душ іду.
– Хотів сказати: відпочивайте, не поспішайте нікуди, – мовив, щосили намагаючись звучати безтурботно. – Я прогуляюся трохи. Проведу таку собі рекогносцировку на місцевості. Або мене наберіть, або я вас. Будуть сили й бажання – підемо на коньяк. Ні – хай собі, полягаємо спати й набиратися сил.
– Маєте план на завтра?
– Іншого, крім навідати Піщане, у голову не заходить.
Сліди вашої доньки, наскільки розумію, загубилися там.
– Згода, – Ольга трохи помовчала. – Знаєте, Вадиме, ви діло кажете. Ще не знаю, чи матиму сили виходити в той бар. Подумаю.
– Я теж. Відпочивайте, Олю.
Завершивши розмову, Чотар подумав – і перевів телефон у беззвучний режим.
Покрутив ковіньку в руці, підвівся. Годинник показував початок сьомої вечора.
Спираючись на палицю, вийшов та спустився сходами. Бар у готелі був невеличким, відвідувачів майже не було. Парочка у кутку біля вікна, молодик біля шинквасу. Нудився сам, бармен кудись відлучився. Виглядав богемно чи підозріло, то вже як сприймати. Витерта футболка з портретом Боба Марлі, акуратно розірвані на колінах джинси, сандалі на босу ногу. Волосся не аж таке довге, та все одно вистачало, аби забрати ззаду в невеличкий мишачий хвостик.
Коли Чотар примостився поруч, молодик зміряв його поглядом, потягнув пиво з кухля.
– Нічого розумнішого не придумав? – запитав Вадим, дивлячись повз нього.
– Даруйте, ви про що?
Замість відповіді Чотар витягнув із кишені й показав молодикові складений удвоє паперовий клаптик.
– Якщо в курсі, у якому номері живу, телефон напевне вирахував. Міг подзвонити чи есемеску кинути. А тут, бач, записка. Граєшся в шпигунів.
– До речі, дякую.
Чотар не встиг оговтатися. Молодик спритним жестом вихопив папірець із його пальців, склав ще вдвоє, заховав у кишеню.
– Технічний прогрес, Вадиме Назаровичу. Я вам дзвоню. Ви, людина з досвідом, фіксуєте номер. Мені його зайвий раз світити не в жилу. Записка під двері – старе, мов світ, але працює. Пиво п’ємо? – підморгнув молодик.
– Та-ак, – протягнув Чотар. – Ти мене знаєш. Я тебе вперше бачу.
– Я з поліції. З Києва, – уточнив хлопець. – Управління боротьби з контрабандою. Тут під прикриттям, тож зрозуміло, чому не маю при собі посвідчення. На слово вірте.
– Та-ак, – знову
