Подружжя по сусідству - Шері Лапіння

— Анна й Марко — ви кажете, вони ходили додому подивитися, як там дитина, кожні півгодини?

— О так, вони поставилися до цього серйозно. Бездоганні батьки.

— І як довго їх не було, коли вони ходили до неї? — питає Ресбак.

— По-різному.

— Тобто?

Вона відкидає назад своє чорне волосся і вирівнюється на стільці.

— Ну, коли ходив Марко, то повертався він досить швидко. За п’ять хвилин або менше. Анна затримувалася на довший час. Пам’ятаю, як ми з Марко навіть пожартували в якийсь момент, що вона, можливо, вже не повернеться.

— О котрій це було? — Ресбак трохи нахиляється вперед, дивлячись їй просто у вічі.

— Думаю, близько одинадцятої. Її довго не було. Коли вона все ж повернулася, я спитала в неї, чи все гаразд. Вона сказала, що все добре, просто їй треба було погодувати дитину. — Тут Синтія впевнено кивнула. — Саме так, була десь одинадцята, тому що вона сказала, що завжди годує дитину об одинадцятій і потім дитина спить десь до п’ятої.

Раптом обличчям Синтії пробігає тінь сумніву, і вона додає:

— Коли вона повернулася після одинадцятої, вона виглядала так, ніби плакала.

— Плакала? Ви впевнені?

— Так мені здалося. Думаю, вона вмилася. Марко якось стурбовано дивився на неї. Пам’ятаю, навіть подумала, який то важкий тягар: постійно хвилюватися про Анну.

— Чому, на вашу думку, Марко був стривожений?

Синтія здвигнула плечима.

— Анна буває пригніченою. Думаю, материнство виявилося для неї важчим, ніж вона очікувала. — Синтія червоніє, розуміючи, як недоладно це прозвучало за таких обставин. — Ну, я мала на увазі, що материнство змінило її.

— Яким чином?

Синтія глибоко вдихає і зручніше влаштовується на стільці.

— Ми з Анною були близькими подругами. Пили каву, ходили на шопінг, говорили. У нас було багато спільного. Я фотограф, а вона працювала в художній галереї, в центрі. Вона обожнює абстракціонізм — принаймні раніше обожнювала. Робота в галереї пасувала їй якнайкраще — вона була хорошим керівником і вміла продавати. Вона відчуває якість і відчуває, що буде продаватися.

Вона замовкає, ніби пригадуючи.

— Так-так, — Ресбак заохочує розповідати далі.

Синтія продовжує:

— Потім вона завагітніла і, здавалося, вона не може думати ні про що, окрім дітей. Вона хотіла купувати виключно дитячі речі. — Вона видає легкий смішок. — Вибачте, просто мені з часом стало нудно цим займатись. Можливо, її зачіпало те, що мені байдужа її вагітність. У нас стало менше спільних тем. Потім, коли дитина народилася, вона віднімала весь її час. Я розумію, що вона була виснажена, але вона зрештою стала не такою цікавою, якщо ви розумієте, про що я. — Синтія замовкає й перехрещує довгі ноги. — Думаю, їй варто було вийти на роботу, коли дитині виповнилося кілька місяців, але їй не хотілося. Думаю, їй просто хотілося бути ідеальною мамою.

— А Марко змінився після народження дитини? — питає Ресбак.

Замислившись про це, Синтія схиляє голову набік.

— Ні, не дуже, я б не сказала, але, з іншого боку, ми не так багато спілкувалися. Мені він видається таким самим, але, думаю, Анна тягне його на дно. Йому досі подобається розважатися.

Ресбак питає:

— Анна й Марко говорили віч-на-віч після того, як вона повернулася від дитини?

— Що ви маєте на увазі?

— Наприклад, ви з вашим чоловіком пішли на кухню за чистими тарілками й лишили їх наодинці? Чи, може, вони шепотілися удвох у куточку? Щось таке.

— Не знаю. Не пригадаю, щоб таке було. Марко проводив більшість часу зі мною, тому що Анна була не в гуморі.

— Тож ви не пам’ятаєте, щоб увечері вони щось обговорювали?

Вона хитає головою.

— Ні, а що?

Ресбак ігнорує її питання.

— Опишіть, будь ласка, що було далі.

— Здебільшого ми сиділи в їдальні, тому що там є кондиціонер, а вечір був дуже спекотним. В основному, говорили ми з Марко. Мій чоловік зазвичай дуже мовчазний, такий, знаєте, інтелектуал. Вони з Анною в цьому схожі. Вони непогано ладнають.

— А ви, отже, ладнаєте з Марко?

— Ми з Марко, безперечно, скоріше екстраверти. Я розважаю чоловіка, а Марко розважає Анну. Протилежності притягуються, напевне.

Ресбак чекає, поки тиша заповнює кімнату.

— Коли Анна повернулася після годування об одинадцятій, окрім того, що вона видавалася заплаканою, чи змінилося в ній іще щось?

— Я нічого такого не помітила. Вона здавалася втомленою, але останнім часом вона завжди така.

— Хто ходив до дитини наступним?

Синтія згадує.

— Ну, Анна повернулася десь о пів на дванадцяту, тож, думаю, Марко не ходив. Він ходив по половинках годин, а вона — по цілих, так вони, здається, домовилися. Отже, Анна пішла о дванадцятій, а Марко о пів на першу.

— Як довго не було Анни, коли вона ходила додому опівночі? — питає Ресбак.

— О, недовго, кілька хвилин.

— А потім, о дванадцятій тридцять, пішов Марко.

— Так, я була на кухні, вирішила трохи поприбирати. Він ковзнув через задні двері, кинувши, що лишень зазирне до дитини й одразу ж повернеться. І підморгнув мені.

— Він вам підморгнув?

— Він багато випив. Як і ми всі.

— І як довго його не було? — питає Ресбак.