Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна - Гілберт Кійт Честертон
Люди, які віддані якійсь важливій теорії, люблять застосовувати її й до дріб’язкових справ. Знаменитий вчений зглянувся над священиком, і зробив це не без гордости. Він вмостився якомога зручніше у своєму кріслі, й почав говорити неуважним тоном викладача:
— У кожному, навіть нікчемному, випадку необхідно враховувати закони природи. Та чи та квітка може не зів’янути зимою, однак більшість квітів в’яне і висихає. Та чи та піщинка може встояти перед прибоєм, однак прибій таки є. Для вченого історія — це низка подій, руйнувань та міграцій, які змінюють одне одного. Люди приходять, потім вони зникають, так, як зникають мухи восени і відлітають птахи. Основа історії — це раса. Вона породжує і віровизнання, і суперечки, і закони. І найкращий приклад — дика, зникаюча раса, яку ми називаємо кельтською. До неї й належать ваші Макнеби. Кельти низькорослі, смуглі, ліниві й замріяні. Вони легко приймають будь-які забобони, ось хоча б ті, які (ви мені вибачте, звичайно) пропонує ваша Церква. Тому не варто дивуватися, що є люди, які заколисані шумом моря і звуками органів (ще раз вибачте!), і вони з допомогою фантастики схильні пояснювати найпростіші явища. Коло ваших турбот обмежене, і ви бачите лише конкретну господиню, котра перелякана вигадками про два голоси і вихідця з моря. А от людина науки бачить цілий клан таких господинь, і вони однакові, ніби птахи з одної зграї. Науковець бачить, як тисячі бабусь в тисячах будинків вливають ложку кельтської гіркоти в горнятко з чаєм для сусідки. Науковець бачить…
В цю мить за дверима почувся голос, цього разу — нетерплячий. Коридором хтось біг, шурхочучи спідницею, і в кабінет увірвалася дівчина. Вона була одягнена пристойно, але не зовсім акуратно. Світле волосся розвіялося, а обличчя можна було б назвати чарівним, якби вилиці (як це й буває у багатьох шотландців) не були ширші і виразніші, ніж належить.
— Даруйте, що перешкоджаю! — вигукнула вона настільки різко, ніби наказувала, а не просила вибачення. — Я прийшла за отцем Бравном. Це справа життя і смерти.
Отець Бравн обернувся:
— Що трапилося, Меггі? — запитав священик.
— Здається, Джеймса вбили, — задихаючись, відповіла вона. — Цей Янк знову приходив. Я чула два голоси. У Джеймса низький голос, він трохи гаркавить, а в того иншого — такий високий голос, і ще й злий…
— Який Янк? — дещо збентежено повторив священик.
— Його так звати! — нетерпляче вигукнула Меггі. — Я чула, як вони сварилися. Напевно, через гроші. Джеймс все повторював: «Так… так… містере Янк… ні, містере Янк… два, три, містере Янк»… Ой, та що ми тут теревенимо! Ходімо швидше, ми ще встигнемо!
— Куди саме? — запитав науковець, який зацікавлено дивився на відвідувачку. — Чому фінансові справи містера Янка вимагають такого поспіху?
— Я хотіла виламати двері, — сказала дівчина, — але не змогла. Тоді я побігла на подвір’я і залізла на підвіконник. У кімнаті було зовсім темно, ніби порожньо, але, присягаюся, в кутку лежав Джеймс. Він зіщулився. Боюся, а раптом його чимось отруїли, або задушили?…
— Це дуже серйозно, — сказав священик і підвівся, насилу позбиравши непокірні речі. — Я саме розповідав про вашу справу докторові, і його точка зору…
— Дуже змінилася, — перебив науковець. — Здається, у нашої гості не так вже й багато кельтських рис. Зараз я свобідний. Ось тільки візьму капелюх і піду з вами до міста.
Декілька хвилин потому вони дійшли до потрібної вулиці. Дівчина йшла твердо й невтомно, як альпіністка; вчений рухався м’яко, але спритно, як леопард; священик дріботів бадьорим підтюпцем, зовсім не претендуючи на вишуканість. Ця частина міста якоюсь мірою виправдовувала міркування про середовище, яке навіває тугу. Будинки тягнулися вздовж берега переривчастим нерівним рядом. Ранні, похмурі сутінки згущувалися, а море, бузкове, як чорнило, шуміло тихо і зловісно. У невеличкому садку за домом місіс Макнеб, який тягнувся до берега, стояли чорні і голі дерева, ніби демони підняли лапи зі здивування. Назустріч бігла господиня, яка підняла до неба худі руки. В тіні її суворе обличчя було темним, вона й сама чимось була подібна на демона. Доктор і священик слухали, киваючи головами, як вона сповіщає про вже відомі їм події, додаючи моторошні деталі і вимагаючи помститися незнайомцю за те, що він вбив, і квартирантові — за те, що його вбили, і за те, що він сватався до дочки, і за те, що він так і не дожив до весілля. Потім вони пішли вузькими коридорами, дійшли до замкнених дверей, і доктор хвацько, ніби досвідчений детектив, виламав їх плечем.
В кімнаті було тихо і якось страшно. Перший же погляд промовляв на користь того, що тут відчайдушно боролися щонайменше двоє. На столику і на підлозі були порозкидані гральні карти, ніби хтось раптово перебив гру. Дві винні склянки стояли на столику (вино в них так і не встигли налити), а уламки третьої виблискували на килимі. Недалеко від них лежав довгий ніж, точніше — коротка шпага з дивним, візерунковим руків’ям. На матове лезо