Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна - Гілберт Кійт Честертон
Будинок вченого був розташований на милій вуличці неподалік Єлисейських полів. Це одна з тих вуличок, вздовж котрої ростуть каштани, і зараз, у розпал літа, вона була схожою на тінистий парк. Сонячне проміння ледве пробивалося крізь густе і пишне листя, лише майданчик перед невеликим кафе був незатінений. Ось якраз навпроти кафе й знаходився будинок прославленого доктора Хірша. На вікнах виднілися білі й зелені штори, на другому поверсі був залізний балкон, пофарбований також у зелений колір. Під балконом був вхід на невелике подвір’я, де виднілися яскраво-зелені кущі і кахельна стіна. Ось саме до цього будинку й прямували двоє молодих французів, які жваво розмовляли.
Двері їм відчинив Сімон, старий слуга доктора. Він також виглядав наче вчений: чорний, суворий костюм, окуляри, сиве волосся, конфіденційна манера поведінки. І справді, Сімон більше підходив на роль великого вченого, аніж його господар доктор Хірш, який будовою свого тіла нагадував роздвоєну редиску, а його голова чимось була схожа на цибулину. Поважно, наче відомий лікар, який дає рецепт, Сімон подав мсьє Арманьяку лист. Джентльмен відкрив конверт з істинно французькою нетерплячістю і швидко прочитав. Доктор Хірш писав:
«Я не можу вийти, щоб порозмовляти з вами. До мене прийшов відвідувач. Це офіцер Дюбоск, він шовініст. Я відмовляюся його прийняти, а він сидить на сходах і не йде. Він порозкидав меблі по всіх кімнатах. Я зачинився у моєму кабінеті, вікна якого виходять на кафе. Якщо ви мої прихильники, прошу вас, зачекайте мене в кафе, біля якогось столика, що на вулиці. Я спробую вислати його до вас на переговори. Я хочу, щоб ви поговорили з ним. Я не хочу зустрічатися з цією людиною. Не хочу і не можу. Виглядає на те, що починається нова справа Дрейфуса.[9]
П. Хірш»
Мсьє Арманьяк подивився на мсьє Брюна. Мсьє Брюн узяв лист, прочитав і подивився на мсьє Арманьяка. Потім обоє швидко перейшли через вулицю, всілися за столиком під каштанами і замовили дві великі склянки огидного зеленого абсенту, який вони звикли пити за будь-якої погоди і в будь-який час. Кафе виглядало порожнім. За одним столиком сидів військовий, який пив каву, а за иншим — високий чоловік з малою склянкою сиропу та священик, який взагалі нічого не замовив.
Моріс Брюн відкашлявся і сказав:
— Звичайно, ми повинні допомогти вчителеві, чого б це нам не коштувало, та…
Вони якусь мить помовчали, а потім мсьє Арманьяк промовив:
— У нього, безперечно, є якісь причини, щоб не зустрічатися з цим офіцером, але…
Та перш ніж він устиг завершити фразу, у будинку навпроти почувся якийсь шум, мабуть, вчений таки позбувся надокучливого гостя. Кущі під аркою зашелестіли, розсунулися на різні боки, і з них кулею вилетів непроханий гість. Це був чоловік міцної статури, з малою тірольською шапочкою на голові, що з’їхала на бік. Зрештою, постать цього чоловіка також можна було назвати тірольською. Це був широкоплечий чолов’яга, доволі рухливий, одягнений у бриджі. Його обличчя було смугле, ніби горіх, а карі очі тривожно блистіли. Темне волосся було гладко зачесане і акуратно підстрижене, а особливо впадали в око його чорні вуса, майстерно закручені вгору, вони чомусь нагадували роги бізона. У незнайомця була міцна, бичача шия; та вона була схована під великим кольоровим шарфом. Чоловік замотався ним по самі вуха, а кінці шарфа звисали спереду, немов елемент якогось чудернацького жакета. Кольори шарфа були дуже глибокі і насичені: темно-червоний, тьмяно-жовтий, фіолетовий. Це схиляло до думки, що це якась східна річ. У такому одязі незнайомець був більше схожий на якогось варвара або на угорського поміщика, а не на французького офіцера. Проте його вимова була просто досконалою, а патріотизм був настільки імпульсивним, що видавався навіть недоречним. Не встиг він вискочити з-під арки, як на весь голос загорлав: «Де ви, французи?», немов християнин у Мецці, який скликає своїх єдиновірців.
Арманьяк і Брюн зірвалися на рівні ноги, та все одно було надто пізно. З усіх боків до місця дивної події бігли люди, зібралася невелика, зате активна, юрба. Виглядало на те, що чорновусий незнайомець непогано знається на вуличних промовах, він підбіг до кафе, заскочив на один зі столиків, схопився за гілку каштана, і закричав, ніби Каміль Демулен,[10] який кидає у натовп дубове листя.
— Французи! — вигукував він. — Я не вмію промовляти! Та Господь допомагає мені, і тому я скажу! Ці шахраї у мерзотному парламенті, які навчилися промовляти, також вміють мовчати. Вони вміють мовчати, як і шпигун, який затаївся у цьому будинку навпроти! Вони мовчать так само, як він, коли я стукав у двері його спальні! Вони мовчать так само, як він у цю мить, хоча й чує мій голос у своїй схованці! О, ці політикани мовчать дуже красномовно! Та врешті прийшов час, і пора промовити тим, хто не вміє промовляти. Вас видали прусам. Вас зрадили саме зараз. Вас зрадив чоловік, який живе навпроти. Я — Жюль Дюбоск, полковник артилерії у Белфор. Вчора біля Воз ми спіймали німецького шпигуна, у нього ми знайшли записку. Ось, я тримаю її у руці. О, дехто хотів би замовчати цю історію. Та я пішов до людини, котра написала цю записку, я пішов до чоловіка, який живе в ось цьому будинку! Це його почерк і його ініціяли. У записці подано вказівки, де можна знайти формулу нововинайденої безшумної вибухівки. Її винайшов доктор Хірш. І саме він написав цю записку. Записка написана німецькою, і ми знайшли її в кишені у німця. «Передайте своїй людині, що формулу порошку можна знайти у Військовому міністерстві. Рецепт написаний червоним чорнилом і схований у сірому конверті, який лежить у першій шухляді шафи, котра стоїть зліва від столу секретаря. Нехай ваш агент буде обережним. П. X.»
Ці відчеканені короткі фрази лунали, як кулеметна черга. Та було зрозуміло: цей чоловік або марить, або ж говорить святу правду. Натовп поділився на дві групи. Націоналісти, які були у більшості, почали навперебій щось вигукувати. Меншість, тобто інтелектуали на чолі з Брюном та Арманьяком, з таким самим запалом почали заступатися за доктора Хірша, та це лише дратувало їхніх опонентів.
— Якщо це військова таємниця, — вигукнув Брюн, — то чому ви репетуєте про неї посеред вулиці?
— А я вам відповім, чому я репетую! — горлав Дюбоск, перекрикуючи натовп. — Я відкрито пішов до Хірша. Я попросив конфіденційно пояснити мені все, що трапилося.
