Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна - Гілберт Кійт Честертон

Впродовж усього часу, коли він говорив, обдерті й сутулі чоловіки з рушницями безшумно з’являлися з різних боків галявини. Їх було так багато, що навіть Мускарі зрозумів: прорватися крізь таку охорону буде просто неможливо. Він роззирнувся довкола. Міс Етель утішала батька, бо її любов до нього була неймовірно сильна і щира, набагато більша, аніж гордість за його успіхи. Мускарі був нелогічний, як усі поети і закохані, тому поведінка юної леді викликала у нього і роздратування, і захоплення. Він сховав свою зброю і, насуплений, упав на траву. Священик сів поруч, Мускарі повернув до нього свого орлиного носа і роздратовано запитав:

— І що скажете, романтик я, чи ні? І ще мені цікаво знати, чи є якісь розбійники в цих горах? — саркастично запитав він.

— Можливо, і є, — відповів священик.

— Що ви хочете цим сказати? — різко запитав поет.

— Я хочу сказати, що все це мене дуже здивувало, — відповів священик. — Мене дивує оцей Ецца, чи Монтано, чи як його ще звати. Він дивує мене як розбійник, а ще більше — як гід.

— Чому ж це? — наполегливо допитувався Мускарі. — Санта Марія! Мені здається, тут усе просто.

— Мене здивували три деталі, — вже тихіше продовжував священик. — І мене цікавить, що ви про все це думаєте. По-перше, вчора, коли ви були в ресторані і виходили з міс Етель, за вами йшли банкір з гідом, і я випадково почув, як Ецца сказав: «Нічого, нехай порадіє, біда може прийти в будь-яку хвилину». Містер Херроґіт нічого не відповів, отож ці слова повинні означати щось конкретне. Я підкорився імпульсові й попередив її брата про можливу небезпеку, хоча й сам не знав, про що йдеться. Якщо він мав на увазі те, що щойно трапилося, — тоді це просто безглуздя. Хіба ватажок розбійників попереджуватиме про напад? Якщо йшлося не про це, то про що ж знають і банкір, і гід? І яке лихо загрожує міс Херроґіт?

— Якесь нещастя з міс Херроґіт?! — вибухнув Мускарі, але опанував свою лють, і попросив: — Гаразд, отче, продовжуйте.

— Усі мої загадки впираються в нашого гіда-розбійника, — задумливо підсумував отець Бравн. — Ось, наприклад, друга загадка. Чому в тому листі він так наголошує, що забрав у банкіра саме дві тисячі фунтів? Від цього викуп швидше не з’явиться. Гадаю, це нелогічно. Друзі банкіра більше злякалися б, якби розбійники були бідними і здатними на крайні заходи. А в листі наголошено на тому, що банкіра взяли в полон. Чому ж Ецці-Монтано так закортіло сповістити всій Европі про те, що він вичистив кишеню банкіра ще до того, як розпочати шантаж? Ось питання.

— Уявлення не маю, — промовив Мускарі, і вперше за увесь цей час зовсім не ефектно почухав потилицю. — Ви не пояснюєте, а навпаки, зовсім заплутали мене. А яка третя загадка про короля розбійників?

— Та ось ця галявина, де ми з вами сидимо, — задумливо відповів отець Бравн. — На неї аж надто зручно падати і приємно дивитися, вона добре схована від чужого ока. Так, це добра схованка, але аж ніяк не фортеця. Вона ніколи не була й не буде фортецею. І взагалі, я вважаю, що це найгірша з усіх можливих схованок. Ось погляньте уважно: цю так звану фортецю найпростіше захопити з дороги, котра пролягає угорі, а поліція саме звідти і прийде. Пів години тому нас тут утримало лише п’ять старих рушниць. Декілька солдат могли б без зайвих зусиль скинути нас у прірву. Не знаю, для чого призначений цей мальовничий закуток, та одне можу сказати з певністю — він зовсім не захищений. Це щось инше, ця місцина має инше призначення, а от яке — не збагну. Знаєте, вона чимось подібна на гримерку на лоні природи або на сцену для якоїсь романтичної комедії, або…

Поки низенький священик продовжував свій щирий, але дещо нудний монолог, Мускарі, наділений майже тваринною гостротою відчуттів, почув якийсь новий шум десь далеко у горах. Та навіть для нього цей звук був надто віддаленим і незрозумілим, він нагадував стукіт кінських копит і приглушені вигуки. Ще до того, як ці звуки сягнули вух англійців, Монтано вибіг на дорогу і став біля розламаної огорожі, неподалік від дерева. Він одразу увійшов в образ короля розбійників, одягнув дивакуватий капелюх і шаблю на перев’язі, які зовсім не пасували до його твідового костюма гіда.

У наступну мить він повернув обличчя, на якому була глузлива посмішка, і махнув рукою. Це був сигнал для розбійників, усі вони дисципліновано поховалися у хащі. Шум посилювався, дорога почала здригатися, і навіть можна було розрізнити чиїсь вигуки. В хащах теж почулися дивні звуки, ніби розбійники гострили ножі об каміння або заряджали гвинтівки. І врешті всі ці звуки злилися в одне ціле, а окрім всього, почали іржати коні, затріщали гілки дерев, люди з обох боків щось вигукували.

— Ми врятовані! — вигукнув Мускарі, жваво підвівшись з землі і розмахуючи капелюхом. — Поліція вже тут! Давайте допоможемо поліцейським! Ми повинні допомогти схопити цих розбійників. Не залишаймо все поліції! Ми повинні напасти на цих негідників з тилу!

Він закинув свій капелюх на дерево, знову схопився за свою чудернацьку шаблю і вже було хотів видряпатися на дорогу. Френк Херроґіт побіг за ним з револьвером у руці, та батько владно наказав йому повернутися.

— Не втручайся, — приглушено сказав банкір. — Я наказую тобі, не смій втручатися.

— Але ж, батьку, — м’яко заперечив Френк, — італієць виявив ініціятиву. Невже ти хочеш, щоб англієць стояв осторонь?

— Це марна спроба, — тремтячим голосом повторив Херроґіт-старший. — Марна спроба. Ми повинні підкоритися долі.

Отець Бравн подивився на банкіра, і раптом схопився рукою за серце, однак відчув під рукою маленький флакончик у нагрудній кишені, і його обличчя проясніло; він глибоко зітхнув, ніби щойно врятувався від смерти.

Тимчасом Мускарі, не чекаючи на допомогу, подерся вгору, на дорогу, і кулаком ударив короля розбійників у щелепу, той аж похитнувся від удару. Вони майже одночасно вийняли з піхов свої шаблі і вже приготувалися до поєдинку. Та раптом король розбійників поволі опустив зброю і розсміявся.

— Та годі тобі, старий, — сказав він, використавши італійський сленг, — цей проклятий фарс скоро закінчиться.

— Це ти, пройдисвіте, про що? — вигукнув поет, який, здавалося, дихав вогнем. — Чи твоя хоробрість — це такий самий обман, як і твоя чесність?

— А в мені все бутафорське, — добродушно відповів колишній гід. — Я — актор, і якщо в мене й були якісь власні якості, я про них забув. Я