Крутая плюс, або Терористка-2 - Марина Меднікова
— Ти шо? Ти шо? — лексикон парія мав дещо обмежений.
— Ти, ето мнє, нє разводі анархію. Во всьом должен бить порядок. Моя теріторія — це моя теріторія, ето мнє! Марш зцюдова!
— Ти шо? Ти шо! — рука безпорадно майнула над злодійською торбою.
— Кажу — геть, поки я міліцію нє позвал. У мєня міліція схвачена, самі говорять, ти, Міхалич, на свойому участку за порядком сам смотрі. А єслі што — нас клич на підмогу. Зара як свисну… — Міхалич утоптав пляшки в торбі, чим відновив стабільність і суспільну рівновагу.
— Ти шо! — ревнув синій. — Ти шо! — сопучи від неспромоги сформулювати обурення на вер бальному рівні, ухопив Міхалича за півпальто.
— Бєз рук! — Міхалич струснув індигові мацаки зі свого драпу. — Да ти, віжу, терорист! А я, ето мнє, прілічний чєловєк. У мєня сімня. Ще зарази якої від тєбя наберуся та в дом прітащу! — ретельно обтрусився й неквапом рушив «участком».
Синій розпачливо споглядав свої руки: щойно, ось-ось тримали живу копійку. Невимовлені думки товпилися перед виходом, дерлися одна одній на голову, хаотично намагаючись прорвати загату незнайдених слів.
— Ти шо! — спромігся.
Тетяна Кулик прийшла зарано. «Було б домовитися хоч у магазині зустрітися», — на стовбурчила комір пальта, щільніше вкутуючись шарфом. Застиглих пальців як немає. Обтікав її, струмував веселощами передноворічний Хрещатик. На розі ділився на два річища: ліве, ширше, линуло до метра, праве завертало на колишню економіста Карла Маркса, а нині архітектора Городецького. На морозі зухвало лопотіли гірлянди, припнуті до кийків, від яток зі смаколиками та ялинковим блискучим дріб’язком, загонисто лунавши, створювала настрій музичка.
Розпаношена молодь ясніла темпераментними, голодними до життя очима, рожевіла щоками, смикала зубами чипси з хрусткого целофану. Не боячись застуди, модньо цмулила з пляшок усілякі там тоніки. Запаковані в синтетичні пухкі скафандри бебійчики буксирували бабусь до яскравих принад.
Один міні космонавт видер лапку з бабиної руки і стрімголов чкурнув, зашпортуючись, до лотка з механічними собачками — дзявкотіли на кілометр. Перечепилося, гепнулося Кулик під ноги. Дві секунди маркетингувало, чи варто заплакати. Виснувало, що так, і заревло, як пожежна машина.
Кулик підвела космонавтика, обтрусила, пошукала в кишені носовика — втерти йому сопель, не знайшла. Висякала пальцями. Космонавтик самозабутньо репетував, розчепіривши сині у смужку сардельки ручок ніжок. Захекана жінка схопила дитя, ляпнула йому під срачку, щоб знав. Поволочила, як на мотузці, до метра.
Тетяна провела малюка очима. Туга за втраченою дитиною напосілася хронічною хворобою.
Не минеться. Як колись уже не буде. І сама колишньою не стане. Кулик до решти втямила це одного дня без дати, коли не схотіла застеляти постіль, почала їсти з однієї тарілки, аби не мити посуду, не вдягла нічнушки, вляглася, як ходила, в халаті.
До прокуратури повернутися не могла, а й чи хотіла — запитання. Керівник слідчого відділу на прозвисько Вареник тоді оскаженів. Зламати струнку ешелоновану спільну версію про злочин у дипломатичному ліцеї! Перевести на пси свою роботу, цілого колективу! Завадити Варени ковому кар’єрному зростанню. Такого не вибачають. Вареник зробив що міг, аби Тетяна не отримала належного за рангом. Проте покасувати всі закони про працю йому було зась. За останні шість років слідча Кулик не брала відпустки, тож мала доста сплаченого відпочинку.
Грошей вистачало за квартиру та на хліб із кефіром. Колишній чоловік Ігор Кулик наві дувався двічі. Діалог не складався. Він говорив мовою урду, вона — гінді. «Це ти винна, — артикулював від дверей, — не сполохай ти Лідку Олійник, уже мали б сина, а ти стала би Вареником із зарплатнею вдвічі і штатом підлеглих.
Ти перехарамаркала життя всім — мені, собі, слідчому Стасу, врешті Вареникові. Ти піонерською принциповістю довела до самогубства нещасну свідчиню Шушунову. Все це можна забути й вибачити. Але не сина. Свого сина тобі не вибачу. Не знати, чи народився він, чи живий, де, з ким… Лідка така, що могла його продати на трансплантанти…» Решти Тетяна чути не схотіла.
Мордували сни. За булого життя снів не бачила — голова, натоптана службовими справа ми, дістаючись подушки, самовідмикалася, бо відчувала — ремиґання денного колообігу у снах здетонує психічний вибух. А оце сни як пока зилися. Вилазили, по тарганячому ворушачи вусами, лякали. Неконтрольована уява плодила такі серіали жахів, такі фільми хорори, що ой.
Тетяна скидалася мокра, холодно спітнявіла. Відпивалася корвалолом, до ранку не засинала. Боялася знову втрапити в пазурі страхів. Випаданням у рослинне життя не переймалася.
Ані поруху ожити знову. Навіть запала в якусь нову комфортність. Буцім досі бігла холодної сльотавої ночі темним лісом, рятуючись від ворогів… Ось вони, моторошні кроки, наздоганяють, гупають за спиною, обсипають її морозом жахіття. І раптом — нірка, глибока й темна нора, можна прослизнути, запорпатись, сховатися. Ніхто не знайде. Сьогодні вранці пролунав нечастий тепер у її оселі дзвінок.
Невпізнаний голос попросив зустрічі, призначив час і місце. Почула прізвище Олійник. Перепитала.
У відповідь ту ту ту…
Студена віхола смикала поли пальта, тріпала незамотаний кінець шарфа, перекинула його за спину, оголюючи горло. Півгодини по домовленому часові. Чийсь дурний кпин? Безжальний.
А чого, власне, хтось має її жаліти… Може, місце переплутала, — скинулася. Кулик нервово за копирсалася в кишені: талон на тролейбус, жетон на метро, грошовий дріб’язок, уламок олівця, не знати звідки тут узявся, ключі від домівки. Де ж у біса папірець? Знаючи себе сьогоднішню, збайдужілу, з ґанджами пам’яті, записала адресу здибанки. А колись уся прокуратура бігала до неї поточнювати факти й події цілих ешелонів справ, пам’ятала сотнями. Осьдечки. Біля виходу з метра «Хрещатик», навпроти Козака Мамая. Я тут і стою. Оно вихід, гастроном, онде Мамай.
Хтось іззаду нагло схопив її за руку. М’язи спрацювали на випередження. Самі згадали тренування з айкідо. Захоплення кидок. Нападник гепнувся на сніг, аж мекнув. Здолу
