Небо над Віднем - Богдан Вікторович Коломійчук
— Краще ви мені все розкажіть, — попросив доктор, сідаючи на ліжку.
— Спочатку попрошу принести нам чогось рятівного, — подобрішав Заклетський і, визирнувши за двері, замовив кельнеру дві філіжанки кави з коньяком.
— Як почувається пані Танатович? — з тривогою запитав Шойман.
— Жива, — коротко відповів фотограф.
Доктор зітхнув з полегшенням.
— Добре, що не доведеться відспівувати яку-небудь панночку, — тихо промовив він.
— Про що це ви? — не зрозумів Заклетський.
Шойман відмахнувся.
— Неважливо...
Щойно кельнер приніс каву і коньяк, Фелікс почав розповідь:
— Почнімо з того, що вчора, перебравши рислінгу, ви вдерлися до каюти пані Танатович, замість своєї...
— Не може бути!
— Може, — заперечив Заклетський, — ваша під номером 6, а вам запрагнулось відвідати каюту за номером 16. В ній якраз і подорожує наша пристаріла дама.
— Який жах... — доктор схопися за голову, — чому ж в каюті нікого не було?
— Бо в цей час пані Танатович вийшла за природньою потребою до вбиральні. А оскільки її мучать жорстокі закрепи, то вона просиділа там близько години, — пояснив фотограф.
Обидва відсьорбнули з філіжанок і трохи помовчали.
— Коли пасажирка повернулася, ви вже солодко спали в її ліжку, — продовжив Заклетський, — зір у неї поганенький, тому вона одразу вас не помітила. Пані Танатович почала роздягатися, щоб також вкластися спати, коли ж раптом...
— Годі, — перебив його Шойман, — далі я пам'ятаю.
Щоправда, він вирішив змовчати про те, як стара стрибнула йому на плечі і гарцювала на ньому, як молода вершниця на жеребцеві. Тепер це йому самому видавалося п'яною маячнею.
— Як скажете, — відповів фотограф, — то з якого моменту продовжити?
— З моменту біля вікна, — здавлено сказав доктор.
— Відтоді, як ви намагалися скинути пані Танатович з корабля?
— Так, відтоді.
— Що ж, стара опиралася, як могла, але ви б таки здійснили свій задум, якби не завадив капітан. Втім, навіть йому виявилося непросто вас приборкати. Ви кудись тікали, несучи стару перед собою, мов дитину, а вона зі страху тримала вас за шию. Довелося залучити решту команди та навіть деяких пасажирів. І навіть тоді впоратися з вами вдалося не одразу.
Нарешті, коли ви вгомонились, пані Танатович привели до тями, а команда повернулась на свої місця, виявилось, що ми безнадійно збилися з курсу. Доки вас втихомирювали, «Саубху» віднесло вітром на три десятки верст на північ. До Відня ми прибули б удень, а цього допустити не можна. Тому й зависли над Карпатами. На щастя, гори унизу безлюдні...
— А коли вирушимо далі? — запитав приголомшений доктор. — Що каже капітан?
— Вирушимо, як тільки настане ніч, — відповів йому Заклетський.
Шойман визирнув у вікно. Попри те, що почувався він жахливо, краєвид унизу вразив його своєю красою. Поміж гострими шпилями Карпатських Горган пропливали білосніжні хмари. Декотрі з них час від часу огортали «Саубху», і тоді краєвид зникав, змінюючись суцільною білою пеленою. Проте так тривало недовго. Вітер одразу ж їх розганяв, і знову перед очима мимовільного спостерігача з'являлось полотно хвойного оксамиту ялин та смерек і вишиті на ньому стрімкі сріблясті лінії безумних карпатських рік.
Як сильно захотілося доктору опинитися там, унизу. Одиноким мандрівцем, як колись замолоду, простувати гірською стежкою, вдихаючи лісове повітря і радіти всьому, що трапиться на шляху. Галявинам і полонинам, потічкам і водоспадам, загубленим колибам, де на цигарки у вівчарів можна виміняти смачну карпатську бринзу... Чому він не подався сюди, коли запрагнулось втекти з Лемберга? Тих грошей, що він заплатив Цахеру за місце на дирижаблі, вистачило б на чималий будинок зі слугами і кілька років безтурботного життя в цьому раю, що простягся під ними.
Здавалось, доктор зовсім забув, як ще вчора його тягнуло до рідного Відня. І що зі Львова він тікав від росіян... На щастя, ніхто тієї миті не нагадав Шойману, що життя у цих місцях украй важке. В будинках немає мармурових ванних кімнат, а по вулицях не їздять таксі й фіакри. Тут не влаштовують гучних прийомів у губернатора і затишних салонних посиденьок з фортеп'яно. Якби доктору про це нагадали, то він почувався б зовсім нещасним. Добре, що цього не сталося і приємні свіжі роздуми його дещо збадьорили.
— А як ви опинились в моїй каюті, пане Заклетський? — відірвавшись від споглядання краєвиду, запитав Шойман.
— Слід було наглянути за вами навіть після того, як ви заспокоїлись, докторе, — відповів той, — зголосився тільки я.
— Дякую, — мовив Шойман.
— Пусте.
— Як гадаєте, що мені робити далі? — після деякої паузи знову озвався доктор.
— Найперше, мабуть, вибачитись перед пані Танатович. Хоч, по-щирості, я впевнений, що вона про все забула, — сказав фотограф, — зрештою, стара навіть не усвідомлює, скільки втратила.
— Про що це ви? — не зрозумів доктор.
— Судіть самі, пане Шоймане, за місяць-два, може за рік вона й так помре. В найкращому випадку уві сні. На ранок її закоцюбілу дістануть з ліжка, обмиють, поплачуть і поховають. Як все тривіально! Не те що померти в польоті, як птаха, падаючи з вікна дирижаблю...
— Nicht lustig[9] — буркнув Шойман.
Проте Заклетський таки пирснув зі сміху, але одразу ж заспокоївся.
— Даруйте, — поспіхом перепросив він, зрозумівши, що перегнув палицю, — після пані Танатович, гадаю, слід вибачитись перед капітаном...
— Словом, я мушу вибачатись перед всіма, — перебив Шойман.
— Як на мене, всі сприймуть це з гумором, от побачите, — підбадьорив його фотограф, підводячись з місця, — одягайтесь, а я підготую публіку. Все буде гаразд.
Заклетський мав рацію. Ніхто нічим не дорікнув доктору, незважаючи на те, що його нічні екзерсиси з пані Танатович усі, вочевидь, подумки засуджували.
Його зустріли з посмішкою, а капітан першим запитав, як він почувається, назвавши доктора при цьому «бешкетником». Складалося враження, що вночі Шойман просто утнув якусь невинну п'яну витівку, а не спричинився до того, що дирижабль прибуде до Відня на цілу добу пізніше.
— З ким не буває, — підморгнув йому Міллер, — хоч, зізнатися, ви нас дещо налякали, пане докторе.
— Ви також мене заспокоювали вночі? — через силу пожартував Шойман.
— О, так,
