Небо над Віднем - Богдан Вікторович Коломійчук
— Завтра о десятій вечора будете мені потрібні, Самковський, — сказав шеф, — тому на роботу можете вийти пізніше. Маємо одну дещо... незвичайну справу.
— Nie ma sprawy, szefie[7], — як завжди в таких випадках відповів його колишній практикант.
Вістович вгледівся у його сутулувату худорляву постать. Самковський майже ніколи його не підводив. Але чи погодиться він на ризик тепер? Втім, такі часи, що вдієш... Люди не обирають епох. Епохи обирають людей.
— Мені потрібні особові справи всіх працівників Дирекції, — сказав Вістович, — від фельдфеблів до комісарів.
Самковський дістав з кишені ключа і поклав на стіл перед шефом. Комісар, до всього, відповідав і за поліційні кадри. Ключ від металевої шафи, в якій зберігались особові документи, він завжди носив при собі. В Дирекції цю шафу так і прозвали: «шафа Самковського».
— Скажіть черговому, щоб зварив мені кави, і можете йти додому, — наказав Вістович, запалюючи наступну цигарку.
Вони попрощались, і заступник залишився сам. Ночувати він збирався на роботі.
Наступного дня Вільгельм Шехтель, директор поліції, знову не з'явився. Стало також відомо про зникнення президента міста та ще декількох важливих осіб. Людей в поліції не вистачало, тож Вістович вирішив поки що цим не займатись. Хтозна, може найближчим часом президент та всі інші з'являться так само раптово, як і зникли.
О пів на дев'яту Вістович наказав двом комісарам, чиї особові справи він ретельно вивчав напередодні, якнайкраще озброїтись і вирушати з ним до Янівського цвинтаря. Ці двоє здавались йому надійними.
З боку жидівського цвинтаря на них вже чекав Самковський. Поруч з ним стояла продовгата чорна скриня, схожа на труну, на якій фарбою було написано «Отелло».
— Тут зброя? — запитав Вістович.
Самковський кивнув.
— А чому «Отелло»?
— Скриня з театру, — пояснив комісар, — в таких перевозять реквізит. Позичив, бо в поліції нічого підходящого не знайшов.
Заступник директора подивився на годинник.
— Година залишилась, — промовив він, — перевірте, чи ніхто за нами не стежить, і по місцях всі.
Всі, окрім Самковського, дисципліновано розійшлися. Вістович, мабуть, вперше спостерігав таку злагодженість дій своїх підлеглих. Куди й поділися зараз пропиті й ліниві поліціянти, яких не випхати було з кабінету. Невже тільки в таких справах львівська поліція може працювати як належить?
Заступник і комісар мовчки майже цілу годину смалили цигарки, сидячи на труні з написом «Отелло». Потроху спадали сутінки, але навіть о десятій, коли врешті з'явився Фірман з двома своїми помічниками, всі три постаті на тлі могил і надгробків було чудово видно.
Поліцейські підвелися і пожбурили недопалки за чиюсь родинну усипальню.
— Доброго вечора, панове, — привітався Фірман.
Шпигун знову приязно усміхався, і Вістовича вже починало нудити від його посмішки. Вони з Самковським буркнули щось у відповідь.
— Як справи? Як панство почувається? — лицемірно запитав Фірман.
Звісно, ніхто йому відповідати не збирався, та й він сам не чекав на відповідь. Діставши з кишені електричний ліхтар, Фірман утворив перед собою невелику світлову пляму і навів її на скриню. Навіть в темряві було помітно, як змінилася гримаса на його обличчі.
— Тваю мать! — вилаявся він замогильним голосом, — що це за жарти?
— Ніхто не жартує, пане Фірмане, — трохи здивовано сказав Вістович.
— Що це за напис на труні?
— Це не труна, а театральна скриня.
— А хто всередині?
Поліцейським почало здаватись, що російський шпигун трохи несповна розуму.
— Там нікого немає. В скрині лежить зброя, про яку ми домовлялись. Зрештою, зазирніть туди самі.
Фірман дістав пістолет і знаком наказав одному з підлеглих відкрити скриню. Той нахилився і підняв віко. Пляма світла ковзнула досередини, освітивши десяток старих гвинтівок.
Шпигун розсміявся.
— Даруйте мені, панове, — мовив Фірман, — часи зараз такі. Від будь-якої несподіванки чекаєш неприємностей. Але, бачу, ви людина слова, пане Вістовичу. Дозвольте запропонувати вам скромну оплату за сьогоднішній вчинок...
Фірман тицьнув йому декілька згорнутих банкнот.
— Цього вистачить хіба що моєму підлеглому, — відповів поліцейський, передаючи гроші Самковському.
— Он ви як, — здивувався Фірман, — скільки ж я буду винен вам?
— Мені потрібні не гроші, — Вістович намагався сказати це якомога твердіше, однак йому не вдалося, — під час вчорашньої розмови пан згадував про мою справу з діамантом Габсбургів...
— Ваша правда, — відповів той, — але, гадаю, буде справедливо, якщо сьогодні ми обмежимось тільки підказкою.
— Що ж, нехай буде так, — процідив крізь зуби Вістович.
— По-перше, цей діамант вже не у Львові...
Шпигун замовк на хвилину.
— Чудова новина. Оце і є ваша підказка? — скрививши усмішку, запитав поліцейський.
— Я сказав «по-перше», — нагадав той.
— А по-друге?
— А по друге, вбивця Проймана також за межами міста, — холоднокровно продовжив шпигун.
— Ви надзвичайно допомогли, пане Фірмане, — з їдкою іронією констатував поліцейський, — я, принісши вам усю зброю поліцейського управління, навряд чи заслуговую на таку щедру віддяку, чорт забирай.
— Для розумного детектива, пане Вістовичу, яким пан без сумніву є, це дуже важливі факти, — відповів Фірман..
Хвилину подумавши, той погодився.
— Так, це заощадить зусилля і час, — промовив поліцейський.
Фірману така відповідь, схоже, припала до душі.
— Отже, я в вас не помилився, — сказав він, — по щирості, ми також шукаємо цей діамант і вбивцю Проймана, але, на жаль, знаємо не все, хоч і багато. Проте, як бачите, готові з вами ділитися фактами, які нам відомі.
— І все ж, я волів би, щоб ці факти були більш значущими, — зауважив Вістович.
— Наступного разу так і буде, — пообіцяв шпигун, — якщо звісно виконаєте наступне завдання так само блискуче, як і це.
Фірман наблизився до нього і продовжив упівголоса:
— За чотири дні до Львова прибудуть двоє сербів і росіянин. Їхні псевдо я вам повідомлю, пізніше. Ви заарештуєте їх, вони не чинитимуть опору. Після арешту того самого дня зустрінетесь з нашою людиною. Чоловік назветься Отелло...
Вістович ледь стримався, щоб не розреготатись.
— Саме так, Отелло, — цілком серйозно сказав Фірман, помітивши його реакцію, — тепер вам зрозуміло, чому мене так настрожила ця бісова скриня? Бачити труну з чудовим агентом — це занадто.
— Пригадую, Отелло наклав на себе руки. То ж ви були недалеко від істини, пане
