Таємниця Жовтої кімнати - Гастон Леру

— Ні! Ні! — заперечив Рультабій, загадково посміхаючись. — Я чекав на ці сліди від самого початку. Тепер я їх знайшов і вам їх не лишу. Це сліди вбивці!

— Як же бути з тими іншими, від грубих шкарбунів?

— Це теж сліди вбивці!

— Виходить, їх було двоє?

— Ні! Він був один і спільника не мав.

— Вітаю! Вітаю! — гукнув здалеку Фредерік Ларсан.

— Дивіться, — вів далі юний репортер, киваючи на сліди грубих черевиків. — Чоловік сів тут і зняв шкарбуни, які він взував, щоб завести слідство в оману, поза всяким сумнівом, прихопивши їх із собою, перевзувся й спокійнісінько діставсь пішки до шосе, ведучи велосипед рукою. Він не наважився їхати велосипедом по цій розмитій дощем стежці. Врешті, про це свідчить легкий і непевний слід шин на стежці, хоч земля там досить м’яка. Якби на велосипеді сиділа людина, колеса б глибоко вгрузли В фунт. Ні, ні, тут діяв лише один злочинець. І він ішов пішки!

— Браво! Браво! — знову вигукнув великий Фред.

І раптом, підійшовши до нас, він зупинився перед Робером Дарзаком і кинув йому:

— Якби ми мали тут велосипед, то могли б переконатися, чи правильні висновки цього молодика, пане Дарзак. Ви не знаєте часом, чиє в замку велосипед?

— Ні, — відповів Робер Дарзак, — велосипеда немає. Свій я чотири дні тому відвіз до Парижа, коли приїжджав сюди востаннє.

— Шкода, — крижаним тоном відказав Фред і, обернувшись до Рультабія, зауважив: — Якщо так триватиме й далі, ви побачите, що ми дійдемо однакових висновків. Чи є у вас думка, в який спосіб нападник вийшов із Жовтої кімнати?

— Так, думка є…

— В мене теж є, — вів далі Фред, — мабуть, така ж сама, як і в вас. У цій справі інших міркувань і бути не може. Я чекаю приїзду свого шефа, щоб викласти свою думку перед слідчим.

— А що, шеф поліції має прибути?

— Так, сьогодні пообіді: хоче влаштувати в лабораторії ставку віч-на-віч усіх, хто грав або міг грати якусь роль у цій драмі. Це обіцяє бути цікавим. Шкода, що ви не зможете бути при цьому.

— Я буду, — запевнив його Рультабій.

— Достеменно ви, як на ваш вік, людина непересічна! — відказав на те поліцай тоном, у якому бриніли іронічні нотки. — 3 часом могли б стати чудовим поліцаєм, якби керувалися певним методом і менше покладались на вроджену інтуїцію та на звивини свого мозку. Я вже не раз помічав, пане Рультабій: ви забагато мудруєте й цим гальмуєте власну спостережливість. Яка, наприклад, ваша думка про закривавлену хусточку й червону п’ятірню на стіні? Ви ж бо на власні очі бачили кривавий відбиток. А я, на відміну од вас, бачив лише хусточку. Кажіть-но!

— Ото маєш! — вихопилося в дещо спантеличеного Рультабія. — Вбивця був поранений панною Станжерсон пострілом у руку!

— Ось він, грубий, інстинктивний висновок! Начувайтеся, пане Рультабій, ваше логічне мислення надто прямолінійне, і логіка може підкласти вам велику свиню, якщо ви й надалі так грубо користуватиметеся нею. Існує безліч обставин, за яких її треба вживати обережненько, заходячи, так би мовити, з тилу. Ви мали слушність, пане Рультабій, коли згадали про револьвер панни Станжерсон. Жертва, поза всяким сумнівом, стріляла. Але ви помиляєтесь, коли твердите, буцімто вона поранила вбивцю в руку…

— Я цього певен! — не вгавав Рультабій.

Фред, так само незворушний, урвав репортера:

— Вам забракло спостережливості. Вивчення хусточки, численні круглі яскраво-червоні цяточки — краплі крові, які я знайшов біля слідів, — я з’ясував, що вони падали в той самий час, коли невідомий ступав на землю, свідчать, що вбивця не був поранений. У вбивці, пане Рультабій, кров юшила з носа!

Великий Фред промовляв це повагом. Щодо мене, то я не зміг опанувати себе й ахнув.

Репортер пас очима Фреда, який, зберігаючи цілковиту серйозність, теж пильно на нього дивився, аж поки перейшов до висновків:

— Невідомий притискав до роз’юшеного носа і хусточку, й руку, яку потім витер об стіну. Це дуже важлива деталь, — вів він далі, — бо в такому випадку вбивця, щоб бути вбивцею, зовсім не обов’язково повинен бути поранений у руку!

Рультабій глибоко зануривсь у роздуми. Потім одказав:

— Існує дещо важливіше, пане Фредеріку Ларсан, ніж грубе поводження з логікою: пане, я маю на увазі ту настанову, притаманну деяким поліцаям, яка змушує їх наївно й непомітно припасовувати цю саму логіку до потреб своєї концепції. Гадаю, ви не будете заперечувати, що у вас уже склалася певна думка про особу вбивці? Внаслідок цього упередження вам не підходить, щоб вбивця був поранений у руку, бо інакше ваша версія відпаде сама собою. Тож ви шукали і знайшли інше пояснення. Це дуже небезпечний метод, пане Фреде, дуже небезпечний, коли на підтвердження власної ідеї, тим паче в такій справі, де йдеться про вбивство, знаходяться потрібні докази! Це може далеко вас завести! Бійтеся судової помилки, пане Фреде, вона чатує на вас!..

І, стиха посміхаючись, устромивши руки до кишень, Рультабій втупив у великого Фреда погляд своїх хитрющих очиць.

Якусь хвилину Фредерік Ларсан мовчки споглядав цього хлопчиська, який мав зухвальство вважати себе сильнішим за нього. Потому стенув плечима, відкланявся й широким кроком рушив геть, постукуючи по придорожніх камінцях своїм довгим ціпком.

Рультабій дивився йому вслід, а коли обернувся до нас, обличчя в нього так і сяяло від передчуття тріумфу.

— Я здолаю його! — кинув він нам. — Я здолаю великого Фреда, хоч який він дужий! Я їх усіх переможу! Рультабій сильніший за них усіх! А великий Фред, славетний, незрівнянний, неповторний Фред, міркує, як стара пантофля!.. Як стара пантофля!.. Як стара пантофля!..

І він клацнув закаблуком, але зараз же, урвавши свої хореографічні вправи, завмер. Я прослідкував за його поглядом: очі Рультабія були прикуті до Робера Дарзака; з перекошеним обличчям той дивився на стежку, порівнюючи свої власні сліди з «елегантними» відбитками вбивці. Між цими слідами не було ЖОДНОЇ РІЗНИЦІ!

Нам здалося, він зараз зомліє, його очі, вирячені від невимовного жаху, на мить утупилися кудись убік, тимчасом як правицею він конвульсивно смикав свою круглу борідку, яка так пасувала до його звичайно благородного, лагідного, а зараз спотвореного розпачем обличчя. Нарешті, опанувавши себе, він уклонився нам, голосом, який важко було впізнати, сказав, що йому необхідно повернутися до замку, й пішов.

— Хай йому чорт! — вихопилося в Рультабія.

Репортер теж мав приголомшений вигляд. Він видобув із гаманця аркуш паперу і, як попереднього разу, вирізав