Містична річка - Денніс Ліхейн

Її сидіння там шокувало його, і він відстрибнув, коли вона звелася на ноги.

— Любий, що сталося? — запитала Селеста й наблизилась до чоловіка.

Він знову відстрибнув назад, ударившись ногою об поріг.

— Мене поранили ножем.

— Що ти сказав?

— Мене поранили ножем.

— О Боже, Дейве, що сталося?!

Він підняв сорочку, й Селеста втупилася в поріз, який перетинав йому груди й кровив по всій довжині.

— Господи, любий, тобі ж у лікарню треба!

— Ні, ні, — сказав він. — Поглянь, рана зовсім не глибока. Утім, кривавиться, як сто чортів.

Він мав рацію. Подивившись на поріз удруге, вона побачила, що він не глибший як десята частина дюйма. Але довгий. І кривавий. Звідки ж воно вилилося стільки крові на його сорочку й шию?

— Хто це тобі зробив?

— Якийсь психований нігер, — сказав він, скидаючи з себе сорочку й кидаючи її у зливальницю. — Люба, я попсував його трохи.

— Попсував? Як?

Він подивився на неї, його очі бігали.

— Той чолов’яга хотів пограбувати мене. Тож я стрибнув на нього. Тоді він і різнув мене ножем.

— Дейве, ти кинувся на чоловіка з ножем?

Він відкрутив кран і, сунувши під нього голову, ковтнув трохи води.

— Не знаю, чому я так зробив. Мене опанувала лють. То була справжня лють, дитино. Я добряче вліпив тому чорнопикому.

— Ти?..

— Селесто, я покалічив його. Я наче схибнувся, коли відчув, як доторкнувся до мене той ніж. Розумієш? Я збив його з ніг, стрибнув на нього, а далі, дитино, я нічого не пам’ятаю.

— То це була самооборона?

Дейв зробив невиразний жест рукою.

— Не думаю, що суд кваліфікує мої дії саме так, якщо сказати тобі правду.

— Я не можу в це повірити, любий. — Вона взяла обидва його зап’ястки в свої руки. — Розкажи мені, як усе сталося.

Коли Селеста подивилась на його обличчя, її на чверть секунди занудило. Вона помітила щось зле в тому погляді, якесь приховане торжество.

Це світло, вирішила вона: дешева флуоресцентна лампа висіла просто над його головою, тому, коли він опустив підборіддя й погладив їй руки, обличчя в нього, хоч і мало ще ознаки переляку, прибрало звичайного виразу, і Селестина нудота минула.

— Я йшов до свого автомобіля, — провадив він, стаючи перед Селестою навколішки, після чого та знову сіла на закритий кришкою унітаз, — а цей чорносракий підходить до мене й просить дати йому прикурити. Я відповідаю: «Не курю». А він: «Я також».

— Тобто він також не курить.

Дейв кивнув головою.

— І тоді моє серце лунко закалатало: поблизу не було нікого, тільки він і я. Аж ось блиснув ніж, і він сказав: «Твій гаманець або твоє життя, суко. Я заберу в тебе те або те».

— Він так і сказав?

Дейв відхилився назад і підняв голову.

— Чому ти запитуєш?

— Просто так.

Селесті ці слова здалися трохи кумедними й, можливо, надто розумними, як у кіно. А проте кожен у ті часи дивився кінофільми, особливо часто по кабельному телебаченню, тож, можливо, грабіжник запам’ятав ці рядки з кіно й стояв уночі перед дзеркалом, повторюючи їх, аж поки дійшов висновку, що вони звучать у нього, як в одного з відомих кіноакторів.

— Так от, — мовив Дейв далі, — я йому кажу щось таке: «Облиш, чоловіче. Дозволь я пройду до свого автомобіля, а ти паняй додому», що було дурницею, бо тепер він захотів мати й ключ від мого автомобіля. І я, люба, замість злякатися — розлютився. Можливо, хоробрості мені надало віскі, я не певен. Спробував відтіснити його з дороги, отоді він і різонув мене ножем.

— Здається, ти сказав, що він стрибнув на тебе.

— Селесто, ти даси мені розповісти мою паскудну історію?

Вона торкнулася його щоки.

— Пробач, мій котику.

Він поцілував її долоню.

— Тож, можна сказати, він відштовхнув мене до автомобіля й притиснув до нього, а я ухилився від удару, й тоді той тип черкнув мене ножем. Лезо пропороло шкіру, я відчув кров і, сказати б, збожеволів від люті. Я садонув його по голові кулаком, і нігер цього не чекав. Він проревів щось на зразок: «Ох, ти ж, падлюко!», а я знов виважив кулак і ну його — здається, вже по шиї. Він упав і випустив ножа, а я стрибнув на нього, і, і, і…

Дейв подививсь у ванну з досі розтуленим ротом і скривленими губами.

— І що? — запитала Селеста, намагаючись уявити собі, як бандит стрибає на Дейва, одну руку затиснувши в кулак, а другою тримаючи напоготові ніж. — Що ти зробив?

Дейв обернув голову й подивився на її коліна.

— Я, дитино, показав йому, кого він вирішив пограбувати. Либонь, порішив його, так мені здається. Я бив його головою об землю, розтовк йому обличчя, зламав носа, ти можеш це собі уявити. Я трохи не збожеволів і був надто наляканий. Міг думати лиш про тебе та Майкла й про те, чи вдасться завести автомобіль, чи доведеться померти на цьому смердючому паркувальному майданчику лиш тому, що якомусь ледачому падлюці не хочеться заробляти собі на хліб чесною працею. — Він подивився Селесті у вічі й знову сказав: — Схоже, я вбив його, моя люба.

Дейв здався їй таким молодим. Широко розплющені очі, бліде зрошене потом обличчя, прилипле до лоба волосся внаслідок засапаного дихання й жаху. «А це що — кров? Так, це кров… СНІД! — промайнуло їй у голові. — А що, як той чоловік був хворий на СНІД? Ні! Візьмись тепер за якесь діло. Заходися коло справжнього діла».

Дейв потребував її. Так було не завжди. І цієї миті вона збагнула, чому той факт, що він ніколи ні на що не нарікав, почав турбувати її. Жаліючись комусь на щось, ти просиш допомоги, просиш ту людину усунути те, що турбує тебе. Але Дейв ніколи не потребував її раніше, тож ніколи ні на що не нарікав, ані на те, що втратив роботу, ані на витівки Розмарі, коли та була ще жива. Але тепер, стоячи перед нею навколішки й з розпачем розповідаючи їй про те, що він, можливо, вбив чоловіка, Дейв прохав її сказати йому, що все буде гаразд.

«Воно й справді все