Містична річка - Денніс Ліхейн
Коли бар так залюднився, що відвідувачі стояли по троє біля стола й треба було згаяти двадцять хвилин, щоб купити випивку, вони перебралися до «Фоллі» на Пагорбах, викуривши в машині ще по косяку. Аж раптом Кейті несподівано відчула, як гостра тривога дряпнула її по черепу.
— Отой автомобіль переслідує нас.
Ів подивилася на світло від фар у дзеркалі заднього виду.
— Неправда.
— Він їде за нами, відколи ми покинули бар.
— Кейті, ти схибнулася, дівчино, ця машина з’явилась лише тридцять секунд тому.
— Та невже?
— Та невже, — передражнила її Даяна й, гикнувши, передала косяк назад Кейті.
— Усе тихо, — проказала Ів зниженим голосом.
Кейті зрозуміла, куди хилять її подруги.
— Запхайтеся.
— Усе тихо, — погодилась Даяна й зареготала.
— Сучки, — сказала Кейті, намагаючись говорити роздратовано, але тієї ж миті хвиля реготу накотилась на неї й покрила її.
Вона впала на заднє сидіння, її голова застромилася поміж підлокітником і сидінням, щоки стало поколювати, як поколювало завжди, коли вона курила наркотик. Регіт і хихички стихли, і її похилило в сон. Кейті дивилась на бліде світло й думала: ось воно те, задля чого живеш, — сміятися, як дурній, зі своїми сміхотливими подругами в ніч перед тим, як ти одружишся з чоловіком, якого кохаєш. (У Лас-Вегасі, а не будь-де! На похмілля, то й нехай. Усе одно це чудово. Це здійснення мрій.)
Чотири бари, три порції спиртного й кілька телефонних номерів, записаних згодом на серветках, довели Кейті й Даяну до такого стану, що вони стрибнули на бар у «Мак-Ґіллзі» й затанцювали під мелодію «Кароокої дівчини», дарма що музичний автомат мовчав. Ів співала «Послизаючись і гойдаючись», а Кейті й Даяна послизалися та гойдалися, натхненно крутячи стегнами й махаючи волоссям, аж поки воно накрило їхні обличчя. У «Мак-Ґіллзі» відвідувачі щиро втішалися, але через двадцять хвилин дівчат навіть не впустили до «Брауна».
Даяна й Кейті з обох боків підпирали Ів, а та досі співала (тепер «Я виживу» Ґлорії Ґейнор), і це було лиш половиною проблеми, а те, що вона розгойдувалась, як метроном, було другою половиною.
Отже, до «Брауна» їх не пропустили, а це означало, що єдиним місцем, куди ще могли завітати дівчата зі Східного Бакі, у яких почали підламуватися ноги, була «Остання крапля», брудна забігайлівка в найгіршому закутні Низини, за три квартали звідси, де найзачуханіші повійниці знаходили собі клієнтів і де кожна машина, що не мала сигналізації, могла простояти невкраденою не довше як півтори хвилини.
Саме там вони й були, коли з’явився Роман Фоллов зі своєю останньою подругою, схожою на рибу гупі. Роман любив, щоб його жінки були невеличкі, біляві, з великими очима. Романова поява була добрим знаком для барменів, адже той давав їм до п’ятдесяти відсотків чайових. Проте для Кейті це була погана новина, бо Роман був друг Боббі О’Доннела.
Роман сказав:
— Бачу, Кейті, ти трохи перебрала тут?
Кейті всміхнулася, бо Роман її налякав. Романа боялися майже всі. Коли йому хотілося, він міг бути приємним і розумним чоловіком, міг дотепно пожартувати, але він мав і велику ваду: в його очах не було нічого схожого на правдиве почуття, в них зяяла мертва порожнеча.
— Я справді перепила, — призналася Кейті.
Це насмішило Романа. Він коротко засміявся, оголивши свої досконалі зуби й ковтнувши «Танкерею».
— Перепила, кажеш? У такому разі, Кейті, дозволь мені запитати, — сказав він лагідним голосом. — Ти думаєш, Боббі буде приємно почути, що ти випендрювалась, як ідіотка, сьогодні ввечері в «Мак-Ґіллзі»? Ти думаєш, він зрадіє, коли почує це?
— Ні, я так не думаю.
— Бо мені, Кейті, не сподобалося, коли я про це почув. Ти розумієш, про що я?
— Розумію.
Роман притулив долоню до вуха.
— Що ти сказала?
— Розумію.
Роман опустив долоню й нахилився до неї.
— Мені прикро, що ти таке втнула.
— Я зараз поїду додому, — сказала Кейті.
Роман усміхнувся.
— Ти справді цього хочеш? Я не хотів би, щоб ти щось робила всупереч своїм бажанням.
— Ні, ні. З мене вже досить.
— Справді, справді. Я можу оплатити твій чек.
— Ні, Романе, не треба, ми вже заплатили готівкою.
Роман обняв свою хвойду.
— Викликати тобі таксі?
Кейті мало не зробила помилку, сказавши, що вона приїхала сюди на своїй машині, але вчасно похопилася.
— Ні, ні. У такий пізній час зловити таксі не проблема.
— Авжеж, не проблема. У такому разі, Кейті, до побачення.
Ів і Даяна вже були у дверях, вони метнулися до виходу, щойно побачили Романа.
Уже на тротуарі Даяна сказала:
— Ісусе! Ти думаєш, він зателефонує Боббі?
Кейті похитала головою, хоч цілковитої певності вона не мала.
— Ні. Роман не поширює погані вісті. Він лише намагається їм перешкодити.
Вона на мить затулила обличчя долонею й у темряві відчула, як алкоголь гусне в її крові й загострює почуття самоти. Вона завжди почувала себе самотньою, відтоді як померла її мати, а її мати померла дуже й дуже давно.
На паркувальному майданчику Ів почала блювати, забризкавши задні колеса синьої «тойоти» Кейті. Коли вона закінчила, Кейті дістала зі свого гаманця рідину полоскати рота й подала пляшечку Ів.
— Ти зможеш вести машину? — запитала Ів.
Кейті кивнула головою.
— Звідси їхати лише чотирнадцять кварталів. Я спокійно доїду.
Коли вони виїхали з паркувального майданчика, Кейті сказала:
— Добре, що ми знайшли причину покинути цю смердючу околицю.
Даяна підтримала її, писнувши щось малозрозуміле.
Вони обережно поїхали через Низину. Кейті тримала швидкість на позначці двадцять п’ять, зосередивши увагу на тому, щоб не покинути праву сторону вулиці. Дівчата проїхали дванадцять кварталів у Данбої, далі звернули на Крешент, де вулиці були темнішими та спокійнішими. У центральній частині Низини вони поїхали по Сідней-стрит, прямуючи до будинку Ів. Поки вони їхали,
