Містична річка - Денніс Ліхейн

— Докази, любий.

— Докази?

— Розумієш, я достеменно не знаю, але думаю, що кров… та інші речі мають більше шансів лишити свої сліди на внутрішніх стінках пральної машини, аніж на зливальниці.

Він присвиснув:

— Он воно що! Докази!

— Докази, — мовила вона, посміхнувшись тепер похмуро, бо ж почувалася учасницею змови, небезпечною частиною чогось великого та серйозного.

— Хай тобі чорт, дитино! — сказав він. — Ти геній.

Селеста закінчила викручувати джинси, закрутила воду й відповіла йому невеличким поклоном.

Четверта година ранку, а вона бадьоріша, ніж була в цей час протягом багатьох років. Вона почувала себе так, немов прокинулась дитиною вранці на Різдво. Кров у неї була така свіжа, неначе вона щойно випила кави.

Усе життя ти бажаєш чогось подібного. Собі не признає´шся, а чекаєш. Бути причетним до драми. І не до драми неоплачених рахунків та дрібних подружніх сутичок. Ні. Це було справжнє життя, але щось більше, ніж життя реальне. Воно було гіперреальне. Схоже, її чоловік убив мерзотника. І якщо поганець справді помер, поліція захоче з’ясувати, хто спровадив його на той світ. А як слід приведе їх сюди, до Дейва, то їм потрібні будуть докази.

Вона бачила, як вони сидять, пахнучи кавою та нічними тавернами, за кухонним столом із розгорнутими записниками й ставлять запитання їй та Дейвові. Вони будуть чемні, але грізні. А вони з Дейвом також будуть чемні та незворушні.

Бо все залежатиме від доказів. А вона щойно змила докази у стік зливальниці, в темні труби під нею. Уранці вона розкрутить стічні труби під зливальницею та промиє їх також, змочить їхню внутрішню частину відбілювачем, а потім приладнає на місце. Вона поклала сорочку й джинси в пластикову торбину на сміття й заховає її до вівторка, а тоді кине щонайдалі в кузов сміттєзбиральної вантажівки, і там торбина змішається з гнилими яйцями, зіпсованими курчатами та запліснявілим хлібом. Вона це зробила й почувається чудово, краще ніж будь-коли.

— Це примушує почуватися самотнім.

— Ти про що?

— Когось убити, — лагідно сказав він.

— Але ж ти мусив.

Він кивнув головою. Шкіра Дейва в напівтемряві кухні мала сіре забарвлення. Проте він здавався молодшим, навіть зовсім юним, наче щойно вибрався з материнського лона й усьому дивувався.

— Я знаю. Я розумію. А проте це змушує тебе почуватися дуже самотнім. Дуже й дуже самотнім.

Вона доторкнулася до його обличчя, потім до борлака, коли Дейв зробив ковтальний рух.

— Якимсь відщепенцем.

5

Помаранчеві штори

У неділю о шостій ранку, за чотири з половиною години до першого причастя доньки Надін, Джиммі Маркусу зателефонував Піт Жилібйовскі й повідомив, що в їхній крамниці скрутна ситуація.

— Скрутна ситуація? — Джиммі сів у постелі й подивився на годинник. — Чорт би тебе забрав, Піте, ще тільки шоста година ранку! Ви з Кейті відчуваєте труднощі вже о шостій? Що ж ви робитимете о восьмій, коли до вас прийдуть парафіяни церков?

— Джиме, ти не зовсім зрозумів мою проблему. Кейті тут немає.

— Немає? Кого, ти сказав, немає?

Джиммі відкинув простирадла й підхопився з ліжка.

— Немає Кейті. Вона мала прийти о пів на шосту, еге? Приїхав хлопець із пончиками, сурмить мені в свою сурму, а я ще не маю готової кави через…

— Он як, — промурмотів Джиммі й перейшов через залу до кімнати Кейті, відчуваючи на своїх ногах холодний протяг — травневі ранки ще дихали березневими надвечір’ями.

— О п’ятій сорок приходили оті кляті наркомани, що працюють на будівництві, вони випили в нас усю французьку й колумбійську каву. А у відділі гастрономії панує неймовірний безлад. Скільки ти платиш тим хлопцям, що працюють у суботу вночі, Джиме?

Джиммі знову промурмотів: «Он як!» — і, коротко постукавши, штовхнув двері Кейті. Її ліжко було порожнє і, ще гірше, застелене, а це означало, що вдома вона не ночувала.

— Або піднімай їм платню, або хай забираються під три чорти, — сказав Піт. — Мені остогидло щодень витрачати зайву годину, щоб давати лад у крамниці, ще й бути готовим спілкуватися з покупцями… Як ваші справи, місіс Кармоді? Кава вже на плиті, можете зачекати секунду?

— Я йду, — сказав Джиммі.

— Окрім того, недільні газети не розібрані, лежать купою, разом із рекламними проспектами, — не крамниця, а смітник якийсь…

— Я сказав, що вже йду.

— Справді, Джиме? Дякую тобі наперед.

— Піте, зателефонуй Селові, запитай, чи не зможе він прийти на вісім тридцять замість десятої години.

— Гаразд.

Джиммі почув, як на Пітовому кінці дроту сигналить машина біля воріт.

— І Піте, ради Бога, відчини ворота тому хлопцеві. Він не може цілий день стовбичити перед крамницею з тими пончиками.

Джиммі повісив слухавку й повернувся до спальні. Аннабет сиділа в ліжку, прикривши ноги простирадлом, і позіхала.

— З крамниці? — запитала вона, супроводжуючи слова ще одним довгим позіхом.

Він кивнув.

— Кейті не з’явилася.

— Сьогодні, — сказала Аннабет, — день першого причастя для Надін, а вона не приходить на роботу. А ну ж як не прийде й до церкви?

— Я певен, вона прийде.

— Не знаю, Джиммі. Якщо Кейті так надудлилась учора ввечері, що послала к бісовій матері крамницю, то не можна бути певним ні в чому…

Джиммі стенув плечима. З Аннабет марно було розмовляти, коли йшлося про Кейті. Вона знала тільки два види поведінки в стосунках з падчеркою — або роздратування й холод, або крайній ентузіазм, коли обидві вдавали з себе найкращих подруг. Середини не існувало, й Джиммі знав, почасти відчуваючи себе винним, що більша частина непорозумінь виникла тому, що Аннабет з’явилася на горизонті, коли Кейті було сім років і вона лише почала звикати до батька й ще не перестала тужити за матір’ю. Дівчинка щиро зраділа, коли в помешканні, де вона жила з батьком, з’явилася жінка. Але Джиммі знав, що дочка засмучена смертю матері — якщо не безнадійно, то принаймні глибоко, — і ця втрата стукатиме в стінки її серця ще багато років, і щоразу, коли згадуватиме матір, вона нападатиме на Аннабет, яка, граючи роль матері, ніколи не жила за тими правилами, що їх Марітин привид міг би схвалити.

— Господи, Джиммі, — промовила Аннабет, коли той почав натягувати светра на