Зодчий із пекла - Світлана Горбань

— Ну, так… Про молодь. І що Аліні вчитися б, професію якусь… Не вік же їй прибиральницею…

— Сама Аліна вчитись хотіла?

— Не так, щоби хотіла… Цікавилась перукарством, манікюром. Мріяла про красиве життя. Макіяж, косметика, краса — вона це уявляла, ніби кар’єру фотомоделі…

— Дозвольте доложити, — у двері просунув голову рум’яний помічник Кінчева Коля Власенко. — Кругом хати — ніяких слідів. Вночі сніг падав, було б зразу видно. Тільки доріжки до дому, до сторожки, до гаража та сміттєзбиральні — їх двірник розчистив. І машина до заднього ганку під’їжджала. Там сліди двох людей, сорок другий розмір примірно.

— Задній ганок?

— Біля кухні.

— Слідчий запитально подивився на Щукіну. Надя пояснила:

— Ми замовляли продукти з магазину. Як завжди. Їх привозили.

— Тьху! — Кінчев кинув на стіл сигарету. — Класична закрита кімната! Якщо не рахувати розчищених доріжок.

Молодий міліціонер скривився:

— Що?

— Нічого. Ти б, Миколо, детективи почитав чи що? Хоча б класику.

— Нема коли, працюємо.

— Ну-ну, іди працюй, — процідив слідчий з такою іронією, що життєрадісний Власенко розгубився:

— А що ще робити?

— Поклич хазяйку. А потім ще раз обшукай приміщення. Може, знайдеш нарешті знаряддя вбивства.

Микола Власенко миттю зник за дверима.

— Знаряддя? — злякалась Надя. — Її хіба не руками…

— Все з’ясуємо, не турбуйтесь. Згадайте ще раз, хто міг зайти до будинку. Схоже, Аліну вбив хтось із своїх.

— Хто? Господи, кому це було потрібне?

— Так хто був у домі?

Щукіна тяжко зітхнула й знову почала перераховувати:

— Ольга Володимирівна відпочивала у себе в спальні, Тимофіївна й Аліна прибирали, ремонтники, троє, працювали внизу. Десь за півгодини до… То тоді з магазину привезли продукти, до кухні. Я приймала. Коля заходив, наш охоронець.

— Чого?

— Перекусити просив. Ну і ще… Він трохи до Альки залицявся… Але я не пустила. Здається, більш нікого.

— Прізвище охоронця?

— Гапченко. Коля Гапченко.

— В якому розумінні він залицявся до Аліни Зацепи?

— Розмовляли, жартували. Алька — дівчина весела… була.

— Отже, Микола Гапченко виявляло неї підвищену увагу, а вона відповідала… взаємністю?

— Не тільки Коля. І Діма Дука з нею часто спілкувався.

— Дука — це інший охоронець?

— Так.

— І де ж вони… спілкувались?

— У дворі, на кухні. коли господарів не було — в нижньому залі. Але там — зрідка.

— А будівельники їй знаків уваги не виявляли?

— Якось не помічала. Хіба що за обідом жартували. Вони внизу працюють, а Аліна здебільшого нагорі прибирала.

— А внизу?

— Внизу — Тимофіївна.

— Що ще входило в обов’язки Аліни?

— Сміття виносила. За гаражем у нас контейнери стоять. Іноді мені допомагала на кухні.

— Хто вивозить сміття?

— Комунгосп, у нас договір підписаний. Двічі на місяць вивозять.

— Коли вивозили востаннє?

— Три дні тому.

— Хто привозив продукти?

— Експедитор з магазину «Мрія гурмана», його звуть Максім Олексійович. Прізвище — Стріляний.

— Ви його добре знаєте?

— Майже зовсім не знаю. Прізвище він на рахунках пише. Я рахунки збираю, хазяйці, для звітності. За кожну копійку, — Щукіна ніби захищалась своєю чесністю від будь-яких підозр.

— Замовляєте по телефону?

— Так.

— Експедитор цей, Стріляний, до будинку заходив?

— Тільки в кухню. І одразу ж поїхав.

— Звідки ви знаєте, що одразу?

— Чула шум мотора.

— У будинку грала музика, — нагадав слідчий і поправив окуляри недбалим інтелігентським жестом.

— Так, нагорі, у Ольги Володимирівни. На кухні не так вже й чути. А машина в них стара, мотор — наче в трактора.

— А якщо водій поїхав, а експедитор залишився?

— Та він один у них, він і водій, і експедитор.

— Гаразд. Ви, Надіє Карпівна, запишіть усе, що мені розповіли. Там Коля Власенко по будинку ходить, він взірець дасть, як оформлювати.

Кінчев відпустив Щукіну. Оглянув бібліотеку, де влаштувався для допиту свідків. Старовинна. Меблям не менше століття. Шафи замикаються, темне дерево досі має шляхетний вигляд. Книжки здебільшого теж досить старі. Попід стіною, віддаленою од вікон і балкону — залізна мережка гвинтових сходів нагору, до гостроверхої башти. Схоже, саме це приміщення найменш піддавалося ремонтам. Лише неяскраво вилискував новенький паркет. Музичний центр, комп’ютер та величезний, підроблений під старовину глобус виглядали чужими елементами.

— Ох, вибачте, я й досі не оговталась, повірте.

Ольга Ярижська прийшла в чорному оксамитовому платті, знявши яскравий квітчастий халат, у якому бачив її перед тим.

— Все гаразд, сідайте, — він одразу повівся, як господар, знову вмостився за письмовий стіл, їй показав на стілець навпроти, добре освітлений рожевим сонячним промінням. — То що ж ми маємо?

— Жах! — Ольга Володимирівна, ще не сівши, склала біля грудей долоні й привабливо випнула пишні груди. — Жах! Повірте, я не знаю, що й казати.

— Розповідайте по порядку.

— Хіба тут є якийсь порядок?! Убивство в нашому домі! Це жах! Це лихо!

— Ви сядьте й заспокойтеся.

Вона сіла і раптом кокетливо усміхнулась:

— Ви всім таке кажете?

— Яке?

— «Заспокойтеся».

— Ні, тільки неспокійним.

— Ви мене в чомусь підозрюєте?

Віктор щиро зітхнув:

— Ми всіх підозрюємо. Така робота. Але звинувачуємо лише на підставі фактів. От про них і розкажіть.

— Я нічого не знаю. Я у своїй кімнаті була, відпочивала. Учора така метушня була! Я просто лежала й читала.