Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко

– Добрий день, – обережно почав «прибулець». – Мені потрібен капітан Онищенко О. О.

– Я вас слухаю, – сфокусувалась на «появі» блондинка. А очі таки втомлені. Не привиділося. Бідненька…

– А ви… жінка?! – полізли на лоб очі в професора. Ніби замість суворого офіцера міліції побачив гламурну сексі з маузером. Що саме збиралася на затримання крутого рецидивіста. Хоча від «сексі» в цій капітанші багато. І не помітити цього Богдан не міг. Не мав права. Як справжній чоловік. Як прихильник жіночої краси. Навіть фанат. Чи й президент фан-клубу.

«Жінка… змія, – відгукнулося в глибинах свідомості. – Жінка… змія»

– Розчарувала? – спокійно поцікавилася «старший слідчий капітан міліції Онищенко О. О.». – Ну, вибачте. Я – таки жінка. Навіть, побуду трохи нескромною, – молода жінка. І найближчого століття статі міняти не збиралася. Та й наступного теж.

– Ні, ну… просто… – почав заїкатися Богдан. – Капітан – це наче… якось… більше чоловік. А вам личило б значно крутіше – «богиня».

– Буває й інакше, – закивала «богиня». – Старший слідчий капітан міліції Онищенко Олена Олексіївна. Жіночої статі. Як бачите. Хоч як дивно. Звиняйте.

Дівчина явно налаштована дати відкоша й далі ніжно лупцювати клавіатуру. Ніби це священний ритуал. Без якого життя неможливе. У цьому невеликому кабінеті. Чи й у всій Сонячній системі.

– Бачу, – задивився на капітана в цивільному професор. – А я – журналіст газети кримінальної хроніки «Презумпція» Богдан Лисиця. З Києва. Від полковника Кодаковського.

– Від дяді Ко? – викрикнула дівчина, ледь не звівшись на ноги. І очі заграли радістю. А «прибулець» перестав бути черговим-сірим-нецікавим. Для якого заготовлено гарбуза.

– Не знаю, може… – Лисиця почувався не те що не в своїх санях. Навіть не у своєму собі. Гм… «Дядя Ко». Це ж треба…

– Я його так у дитинстві називала, – пояснила крізь усмішку капітан. – Тато все Кодаковський та Кодаковський. А мені це було дуже довгим. Вистачало лише «Ко»… Ми ж тоді в Києві жили. І тато в академії навчався. Українській академії внутрішніх справ. Яка ще недавно була КВШ[38].

– Тоді точно від нього, – і собі усміхнувся професор. Йому сподобалося таке «дитяче» прізвисько Трева. – Від дяді Ко.

«Приїду до дяді Ко, – подумав Богдан, – закокаю».

– Чимось можу допомогти? – перестрибнула в «ділову сферу» «богиня». І обличчя трохи відкрилося. Ніби зробило крок назустріч. Лисиці захотілося теж.

– Можете, – кивнув Богдан і справді підійшов ближче. – Інакше б не морочив голову. Цілому старшому слідчому.

– Та хто ж вас, чоловіків, знає? – грайливо запустила в Лисицю Олена. – Поморочити голову дівчині – вас же хлібом не годуй. І борщем.

– А ще коли дівчина красива… – примружився професор, ніби намагаючись уважно розгледіти цю красу, – то можна й поголодувати. – Але очі вже не слухались. Прикипіли до об’єкта.

– Ось бачите, почалося, – спокійно зауважила капітан. Але цей спокій шитий білими нитками.

– То це ж правда, – легко обурився Богдан, показуючи жовту картку очам. Наступна жовта стане червоною.

– Правда, що хлібом не годуй? – засяяла дівчина, професорові очі погодилися на червону.

– А ви та ще штучка, – посварився пальцем Лисиця, хоча не певен, що вийшло суворо. – Повернуся до Києва – дяді Ко розкажу, що я про нього думаю. Так підставив…

– Чим же це? – аж відсахнулася Олена.

– Не сказав, що ви – чарівна німфа, а не тупий служака. – Лисиця говорив щиро. Усе вилітало із серця. А потрапляло туди через очі. Які забули, що довкола ще вагони інших «об’єктів». Вони твердо не зраджували одному.

– А може, я і є «тупий служака»? – грайливо поцікавилася співрозмовниця.

– Я бачу тільки німфу, – відповів Богдан, а очі вже передали «солодку інфекцію» серцю. І там теж починалася «хвороба».

– Хочете, щоб я червоніла? – подивилася просто на професора дівчина. Того кинуло в кратер вулкана. Без шансів на порятунок. Обпекло всього.

– Капітани теж червоніють? – сяк-так видавив Богдан.

– Капітани – ні. Німфи – так. – Дівчина почала грати на повну. Це їй подобалось. Лисиці теж. І змінити він уже нічого не міг.

– Знав би, що йду до німфи, квіти б купив. І шампанське.

– На службі не можна, – зауважила Олена.

– Тоді після, – почав радіти професор, думаючи, що влучив у дев’ятку.

– Це пропозиція? – взялася за звичну справу старший слідчий. Лисиця навіть не відчув, що його вже допитують. Профі!

– На службі ж не можна пропозицій? – намагався викарабкатися він.

– Не можна, – категорично відповіла дівчина.

– Тоді пропозиція, – «вперся рогами» професор.

– А подумати я можу? – стала знову дівчиною пані капітан.

– Тільки про те, що надягти, – упевнено заганяв її в глухий кут Богдан.

– Який ви… – зіграла фатальну пристрасть Олена.

– Який? – перетворився й сам на слідчого Лисиця. Бо теж не дудка з бузини.

– Наполегливий і самовпевнений, – наголосила кожне слово старший слідчий.

– Наполегливий і впевнений у вас, – уточнив Лисиця.

– Уже й за мене все вирішили? – «наїхала» дівчина.

– Та ні. Просто вірю. А віра – сила потужна. Випробував на оцій ось шкурі, – провів руками «по собі». – Сотні разів.

– І не засперечаєшся…

– Еге ж, – погодився наполегливий «прибулець».

Дівчина подивилася на монітор і кілька разів клікнула. Потім знову повернулася.

– Гаразд, – мовила заклопотано. – Мені справді треба подумати. Чи зможу я змінити плани на вечір.

– Зможете, – сказав Лисиця. – Ви багато можете. Бачу.

– Перехвалите, – твердо зауважила дівчина. – І я візьму та й зіпсуюсь.

– Професіоналам це не загрожує, – одразу ж відреагував Богдан.

– За компліментами може ховатися маніпуляція, – із деяким сумом повідомила старший слідчий. – Чоловіки ж майстри в цьому.

– Так. Але до жінок їм ой ще як далеко…

Богдан пильно подивився на Олену. Та ніби внутрішньо стрепенулася. За маскою грайливості ховалася справжня жінка. Розумна, рішуча й підступна. Інтуїція тут била в десятку. І жоден сумнів не навідав професора. Він уже майже все про красуню зрозумів. І буде з нею непросто. Тобто цікаво й «екстремально». Саме так, як і треба. Як хочеш. Інакше – навіщо ж життя?

– Та й усі маніпуляційні штучки я із собою не брав, – продовжив «поєдинок» Лисиця. – Знав, що не потрібні. Ваші ж сильніші. А мої там, у сумці. У номері. На третій полиці у шафі.

– Ви навіть полицю запам’ятали? – щиро здивувалася пані капітан. – Спостережливий. Це для журналіста важливо.

– Ну, куди мені до слідчих, – відповів професор. – А до старших – тим більше.

Олена прошила Богдана очима. Не зі злістю. А з цікавістю. То ось ти який, «київський гість»? Непростий. «Міцний горішок номер вісімнадцять»…

– А ви цікава людина, – з обережністю мовила дівчина.

– Бути цікавим для слідчого, – закрутив головою Лисиця, – приємного мало. Хіба якщо він – це ви. Без товстих томів з матеріалами. І зацікавленістю в ще одному розкритті. Де головне – щоб було «кого». А докази ми намалюємо.

– О-о-о, ваше щастя, що ви не знаєте, яка ще я буваю, – з кривою посмішкою проспівала Олена, хоча і ця кривизна їй личила. Чи то професор уже «взув» рожеві окуляри? Або йому «взули»? Чи його?

– А може, дізнатися, яка ви буваєте, – це і є справжнє щастя?

Богдан показав, що він таки справжній Брюс Вілліс. У масштабах Петровського району. Та для Олени цього досить. Бо розбивати горішка їй. Або залишити все як є. У життя тут два варіанти. А в дівчини – один. Але поки невідомо який. Навіть їй.

– А з вами небезпечно, – підозріло примружилася старший слідчий. – Незчуєшся, як опинишся на льоду.

– А ми в Аріадни клубок позичимо.

– Я ж кажу, – пхикнула. – Тепер ось античністю шмагаєте. Думаєте, я так уже й пам’ятаю, хто це?

– Зустрінемось увечері – розповім. І не тільки про це.

– Таки заганяєте між прапорці.

– Навіть не думав.

– Розказуйте-розказуйте, – закивала дівчина.

– Чесне слово! – приклав до грудей руку Лисиця.

– Не вірю я вам! – Знову подивилася на монітор і клікнула.

– Розслідуйте. Вирийте відповідь. Тільки справу не порушуйте.

– Цікава пропозиція…

Олена задумалась, а потім знову кілька разів клікнула. Устигала на два фронти. Чи комп’ютер давав підказки і вона йому за це дякувала?

– До речі, – згадав про пакет із цукерками Лисиця. –