Овернський клірик - Андрій Валентинов
Отець Бернар у нашу першу зустріч одразу ж зажадав докладно описати келію отця Сугерія. Слухав він мовчки, й блакитнуватий гіпс його обличчя дихав крижаним холодом.
Я не міг змовчати про ковдру, але вже знав, що грізний голос із Клерво не прогримить, тому що привіз від отця Сугерія згоду на відмову від посади королівського сенешаля Етьєна де Гарланда — давнього недруга отця Бернара. Заради цього гіпсовий ідол був згоден стерпіти багато чого — навіть кольорову ковдру…
Чи то через забудькуватість, чи з іншої причини, але Орсіні не зобов’язав мене зберігати все почуте від нього в таємниці.
Тому мені було що розповісти отцю Сугерію, котрий викликав мене відразу ж, щойно ми повернулися з Нотр-Дам-де-Шан, відправивши попередньо Його Високопреосвященство з візитом до молодого графа Корбея. Спадкоємець гідний свого татуся — першим із візитом не з’явиться навіть до кардинала.
— Прикро, прикро, брате Гільйоме… — отець Сугерій підбіг до вікна й похитав головою. — Як невчасно!
— Так, отче, — кивнув я.
— Ми саме збиралися їхати на заготівлю лісу для ремонту, — долинуло вже від дверей.
— І дивитися ескізи нового вівтаря, — підкинув я дровець до вогню.
— Вівтаря! — абат на мить зупинився й схопився за голову. — Ох, брате Гільйоме, я, звісно, поважаю бажання Його Високопреосвященства, але чому саме вас? Ох, казав я вам, що вашу книгу! Ваша книга!
Отець Сугерій відразу ж збагнув, у чому суть. Він справді не радив оприлюднювати «Житіє Святого Іринея». Хтозна, може, він і мав рацію.
— В окрузі Пам’є відбувається щось, на думку Його Високопреосвященства, не зовсім звичайне, — обережно почав я. — На його високовчену думку, тут справа рук не лише людських…
— Але чому туди слід посилати саме вас? — вигукнув отець Сугерій, знов опинившись біля дверей, і зовсім нелогічно закінчив:
— Ох, брате Гільйоме, це все ваша книга!
— У моїй скромній праці я звернув увагу на думку, висловлену Святим Іринеєм у його знаменитому трактаті «П’ять книг проти єресей», про те, що Церква недооцінює міць і вплив Ворога роду людського. Що волею Творця тому, кого йменувати тут не будемо, дано на землі більше влади, ніж нам здається. Святий Іриней писав про знахарство, перевертнів, ламій…
— Ламії! — отець Сугерій навіть підстрибнув. — Брате Гільйоме! Брате Гільйоме! Що ви таке кажете? Вся ця мерзенна погань, вами згадувана, є лише наслідок темних марновірств, як і сказано в каноні «Єпископи»![11]
Я мимоволі всміхнувся. У догматиці отець Сугерій не надто сильний. Точніше, сильний саме настільки, наскільки потрібно абатові, який керує не лише монастирем, але досить часто — й усім Королівством Французьким.
— Саме це я й наважився написати в своїй книзі. На жаль, Його Високопреосвященство розсудив трохи інакше, не лише сприйнявши, але й, так би мовити, поглибивши думки Святого Іринея. Він вважає, що ми просто сліпі й Ворог роду людського вже відкрито вийшов на бій. Положенням канону «Єпископи» він протиставляє не тільки слова Іринея, але й думки Оригена, Григорія Назианіна, Іоанна Дамаскіна й нині живого й здорового отця Петра Ломбардського.
Абат пирхнув — в оцінці отця Петра і його творінь ми з ним не розходилися.
— Але тоді… — отець Сугерій на мить зупинився й здивовано закліпав. — Навіщо ж посилати в цей, як його, прости Господи! — Пам’є вас, брате Гільйоме, якщо ви не поділяєте його поглядів?
— Імовірно, щоб мене переконати, — я мимоволі посміхнувся. — До того ж, якщо я не впораюся…
— Не кажіть так! — абат змахнув руками. — Його Високопреосвященство — дворянин, він на таке не здатен!
Отець Сугерій, за чутками — син шевця, ще й досі зберігав якісь ілюзії щодо стану, до якого я колись належав.
— Є ще одна обставина, — нерішуче заговорив я, розмірковуючи, чи варто повідомляти про це абатові. — У справі двох Жанн де Гарр є таке, що нагадує деякі епізоди житія Іринея…
Отець Сугерій знову кліпнув і на мить сповільнив хід, порівнявшись зі мною:
— Даруйте, добрий брате Гільйоме, невже через подібність із історією сина купця з Масилії?
От уже й гадки не мав, що наш славний абат настільки пам’ятає мою книгу! Тим паче, історію з сином Авла Росція, купецького сина з Масилії, було поміщено в «Доповненнях» як вочевидь апокрифічну.
— Істинно так, отче, — кивнув я. — Подібність є, хоча там ішлося про обман ще підступніший, тому що в ролі псевдо-Авла виступав сам Нечистий. Але річ не тільки в цьому. В «Діяннях Іринея», які я використовував, хоча й засудив за багато явних вигадок, розказано історію про Іринея й чаклунів-дерґів. Там наводяться їхні заклинання, які автор «Діянь» не посоромився переписати…
— Дерґи, які є лоґри,[12] — край ризи отця Сугерія прошелестів поруч мене, але голос долинув уже від вікна. Я, не втримавшись, усміхнувся.
— Лоґрами славного короля Артура вважали дерґів жонглери з Окситанії. Швидше за все, дерґи — один із друїдських орденів, з якими справді зіткнувся Святий Іриней. Але важливо інше. У жінки, котру запідозрили в чаклунстві, знайдено невеличку кам’яну табличку з написами. Це заклинання — ті самі, що їх вважають дерґськими. Вона й згадала дерґів…
— Ох, навіщо вам було переписувати таке! — благав отець-абат уже від дверей.
Я знизав плечима.
— Я й не думав переписувати цю чортівню…
Отець Сугерій на бігу перехрестився й посварився
