Привид із Валової - Андрій Анатолійович Кокотюха
— Дружина приготувала новий вар. Каже — зміцнює роботу серця. Мав дурість поскаржитися якось, так відразу гайнула кудись аж під Станіслав. Хтось їй там порадив жіночку, бабцю, може, й діда — дідько розбере… Ось, привезла.
Якби хто взяв на себе труд скласти перелік усіх хвороб, знайдених численними лікарями у Марека Віхури де в зародковому, а де — в розвиненому стані, а також список усього, в чому комісар мусив себе обмежувати, висновок напевне вийшов би невтішним. Бо виглядало, що живе він випадково, лише жертовними стараннями пані Віхурової. Й життя в ньому підтримується лише за рахунок отакої вимушеної схими. Як Віхурі досі вдається суміщати заборону нервувати зі службою в кримінальній поліції, котру ніхто ніколи й ніде не назве спокійною і котра забирає нерви, знає хіба сам Господь Бог.
— Уже мусив би бути вдома й приймати даровані карпатською природою цілющі ліки під наглядом дружини, — з легким сумом вів далі комісар. — Та через вас, пане Кошовий, затримався сьогодні на службі. Звісно, поставив свою пані до відома. Ось, прошу дуже, — особисто принесла вар сюди.
Тепер він так само обережно підсунув кухоль ближче. Взяв обома руками, гріючи їх об теплі глиняні боки. Через силу спершу ледь пригубив, наморщив носа, потому ковтнув, скрививши червоне від природи обличчя.
А тоді підвівся, стискаючи кухоль у правиці. Ступив до вікна, відчинив стулку лівою, одним різким рухом вихлюпнув питво назовні, розвернувся, з силою стукнув дном спорожненого кухля об підвіконня.
Присутні боялися — зараз розлетиться на друзки.
Ні, все в порядку. Вцілів.
— Якого дідька вам знову свербить у гузні, пане Кошовий? — гаркнув комісар. — Мені жоден львівський зарізяка чи андрусь, чи навіть усі вони вкупі не завдавали ніколи стільки клопоту, скільки маю через вас!
— Дозвольте спитати, а присутній тут Йозеф Шацький завдає вам особисто хоча б половину того клопоту?
— Ні! — відрубав Віхура, повертаючись за стіл.
— То, може, відпустіть його з миром? Хай би йшов собі додому, там на нього чекають дружина й діти.
Тепер три пари очей дивилися на принишклого Шацького. А той, своєю чергою, враз стрепенувся, відчувши надію на скоре звільнення.
— Хай сидить тут, — відрізав комісар. — Наступного разу буде обходити вас десятою дорогою. Між іншим, у нас тут багато хто знає пана Шацького з доволі непоганого боку. Баламутний, шалапутний, часом — прикрий, та загалом до нього в поліції не так часто виникають питання. Останній раз, здається, затримували, чи то пак — запрошували його минулого року. Потім розібралися, то був неправдивий донос такого собі Лапідуса…
— Дуже перепрошую шановного пана, але згаданий Лапідус і далі паскудить мені та всій моїй родині, пане комісаре, — пожвавішав Шацький. — І про нього в мене є досить правдиві відомості, тож якщо панове мають бажання…
— Панове не мають бажання! — гаркнув Лінда, глянув на Віхуру, перепитав: — Я правильно відповів, пане комісаре?
— Цілком, — кивнув той, знову відсунувши від себе кухля. — Пане Шацький, ось ця людина, Климентій Кошовий, здатен завдати вам більше шкоди, ніж згаданий пан Лапідус. Я 6 справді на вашому місці тримався від нього чимдалі…
— Так тримайтеся! — вигукнув Клим, трохи подавшись уперед. — Якщо зараз ви дозволите мені піти з цього кабінету й надалі не будете волочити сюди двічі на день, як сьогодні, це й буде називатися тримати мене подалі від себе.
Віхура постукав по краю столу розкритою долонею.
— Припиніть блазнювати, пане Кошовий. Зранку вас ніхто сюди не тягнув. Ми досить мирно бесідували, і нічого надважливого я від вас не почув. Тепер ви вештаєтесь місцем пригоди. І, вже трохи знаючи вашу натуру, підозрюю — недаремно. Знову задумали щось, здатне поставити дирекцію кримінальної поліції з ніг на голову.
Кошовий поміняв ноги, тепер поклавши ліву на праву. Капелюх прилаштував уже на інше коліно.
— Згадуючи мою натуру, пане комісаре, ви напевне маєте на увазі обставини нашого знайомства. Але тоді всі мої припущення й здогади виявилися кінець кінцем правильними. Хоч спершу слідчий Ольшанський шкірився на мої слова, відмовляючись брати на віру. Нагадати, чим усе скінчилося? Кримінальна поліція зажила завдяки вам чималої слави, під вашою, пане комісаре, орудою не лише розплутавши вбивство відомого адвоката, а й виявивши та знешкодивши зграю озброєних до зубів російських терористів. Королівській жандармерії не вдалося розділити успіх із вами повною мірою. Нехай вони намагалися, як кажуть у нас у Києві, примазатися до чужої слави. То невже минулого разу все справді вийшло так прикро?
Віхура поклав руку зліва, де серце, легенько притис до грудей, глибоко вдихнув, зі свистом видихнув.
— Може, поговоримо нарешті серйозно?
— Звісно, поговоримо! До речі, я збирався пояснити все Шацькому, аби він збоку, зі своєї, як кажуть, дзвіниці, спробував спростувати мої висновки. Або — погодитись із ними. Отак, перевіривши сам себе, я все одно прийшов би до вас, у поліцію. Бо шукати вбивцю — то ваша робота. Приватна особа, така як я, не має права цього робити.
Тепер перезирнулися вже Віхура з Ліндою.
— Вбивцю?
— Антона Моргуна вбито, панове. Жодного нещасного випадку.
Тишу, запалу після цих слів, порушило лише шморгання Йозефа Шацького.
Не знаючи, чим у роздумах зайняти руки, комісар узяв шматок цегли, покрутив у руці, підкинув на долоні, ніби вгадуючи вагу. Тоді глянув на Кошового так, наче зібрався зацідити йому цією каменюкою в писок.
— Враховуючи згаданий тут досвід, готовий вислухати ваші докази, — мовив нарешті. — Якщо зрозумію недогляд моїх людей, визнаю помилки. Тільки починайте від самого початку. Але варто мені зрозуміти, що ви, самовпевнений гоноровий нахаба, дурите мені голову, бо побачили себе уві сні Шерлоком Гольмсом, — начувайтеся.
Клим перехопив погляд Шацького. Вже жодного переляку, ніяковості чи невпевненості. В очах блимали знайомі вже вогники, розпалені непереборною цікавістю. Він неабияк тішився з власної причетності до розкриття неймовірних чужих таємниць.
— Гаразд, — кивнув Кошовий. — Тоді почну з того, про що вже нині говорив Шацькому. Бідака Моргун мав при собі заряджений «бульдог», яким чудово вмів користуватися. Значить, опинився минулої ночі в будинку на Валовій не випадково. Й готувався до зустрічі з небезпекою. Дивно, як це ви, пане комісаре, не врахували такої очевидної
