Червона Офелія - Лариса Підгірна

— Ти обіцяла мені не палити, пам’ятаєш?

Вона повернулася до нього, відкладаючи в бік сірники.

— Так, вибач… Я справді обіцяла, — промовила вона, ламаючи цигарку в долоні.

Слухняно лягла горілиць.

— Хлопець, що приніс тобі на зберігання томик Шекспіра… — проказав Марко. — Він помер. Наклав на себе руки.

Біличенко здригнулася, рвучко піднялася.

— Олексій? Трегуб? — запитала вона. — Як? Чому?

— Не знаю… Це мені невідомо, — відповів Марко, знову вкладаючи її біля себе. — Його знайшли у лікарні, вже мертвим, витягнули із зашморгу. Я тому свідок…

Біличенко затулила обличчя руками.

— Боже… Боже… Але чому? І що він робив у лікарні?

Марко нахилився до неї.

— Він стояв на варті. Його вдарили, розбили голову. Ото й опинився у лікарні. Але навіщо накладати на себе руки… Я теж не розумію.

— Може, зі страху, що його звинувачуватимуть у чомусь?

— Так, може бути і таке, — погодився Марко. — Із приміщення, біля якого він ніс варту дещо викрали. Дещо важливе. Однак це не привід накладати на себе руки. Та якщо у Трегуба була тонка вразлива натура театрала… Ти казала, він полюбляв театр…

— Боже… Який світ страшний настав… — прошепотіла Біличенко. — Олексій поліз у зашморг… А ти… ти мені про це повідомляєш… у ліжку! Але я тоді не розумію, чому ти прийшов до мене серед ночі? Мене у чомусь підозрюють?

— Ні, ні… Звісно, ні! — Марко перегнувся через неї, потягнувся до френча, що лежав поряд із ліжком на килимі. Дістав з кишені клаптик паперу.

— Хоча дещо може тебе стосуватися. Ось… Я знайшов це у кишені Олексія Трегуба… Це його передсмертна записка. Точніше — сонет Шекспіра. Польською. Ці слова… — невпевнено й обережно промовив Марко. — Вони могли б бути адресовані коханій жінці, розумієш? І я подумав, що, можливо, ця записка призначалася тобі, бо переклад польською, наче з того томика Шекспіра, котрий Трегуб залишив тобі на зберігання.

Біличенко взяла з рук Шведа той клаптик, розгорнула його і піднесла ближче до гасової лампи.

Не плач за мною, мила, не заводь,

Як дзвони сповістять у скорбній тиші,

Що хробам оддали вже мою плоть,

Що відійшов я в засвіти гидкіші

За світ гидотний; я тебе люблю,

Тому волію, щоб мене назавше

Забула ти, ніж мала б од жалю

Всихати, ці рядки мої читавши.

А як згадаєш ти про мене знов

Тоді, коли змішаюся з землею,

Не побивайся — хай твоя любов

Погасне із свідомістю моєю.

Не хочу, щоб великомудрий тлум

Твою скорботу піднімав на глум.

— Ти казала, що була добра з ним, і він був небайдужим до тебе… — додав Марко. — От я й подумав…

— Я казала, що він хотів грати у театрі і сподівався, що я допоможу йому туди потрапити! — ковтаючи сльози, відказала Олеся. — Як шкода! Бідний хлопець…

Марко взяв з її рук ту записку.

— Якщо хочеш, я поверну тобі її, коли слідство буде завершене.

— Не потрібно… — витираючи сльози, відказала Біличенко. — У мене з Трегубом не було ніяких особливих стосунків, аби він міг писати мені такі рядки… І якщо ти сьогодні тут, щоб вивідати у мене щось, то мені нічого невідомо!

— Олесю, люба… — промовив нарешті Марко. — Ти пробач, усе виглядає справді по-дурному, але я прийшов сюди вночі, бо хвилювався за тебе. Самогубство Трегуба ще не доведене, і я попросив, аби для тебе виділили охорону… Якщо Олексія справді вбили, тобі може загрожувати небезпека, розумієш?

Біличенко повернула до Марка заплакане обличчя.

— Це правда?

— Так, — відповів він. — На дворі будинок відтепер охоронятимуть. І тебе… Мусиш потерпіти цю незручність якийсь час.

— Я не про те… — прошепотіла Олеся. — Ти направду хвилюєшся за мене?

— Так, — знову проказав Швед. — Дуже.

Вона знову обвила його шию руками, притягнула до себе.

— Ти перший, хто говорить мені такі слова. Хто турбується про мене так щиро… Але ж ти не такий простий Марку… Ти ж не просто хлопець з університету? Я не настільки дурна, я розумію: у тебе є власна зброя. Ти — військовий, що працює на нову владу..

— Щось таке… — тихо відповів він. — Та це не має жодного стосунку до нас із тобою. Повір.

Біличенко провела пальцями по його спині, намацала під лівою лопаткою шрам. Завбільшки, як п’ятак. Нижче ще один.

— Що це за сліди?

Марко зітхнув, похитав головою. Підніс її руку до губ.

— Шрами від куль? Ти встиг повоювати? — не вгавала Олеся. — Де?

— Та нічого особливого… Вже все погоїлося й забулося.

— Де? — повторила вона. — Скажи мені…

— Перше поранення — то під час Брусилівського наступу. Друге — під Крутами.

— О… — з болем в голосі проказала Біличенко. — Бідний мій Марку! Ти так близько бачив смерть! Там, під Крутами, так по-дурному полягло скільки молоді… Я була тоді в Києві, бачила, як їх хоронять. Стільки люду зійшлося… Де ж вони всі були, як ці бідні хлопчики гинули?

Він закрив їй поцілунком уста.

— Перестань… Не треба про це…

— Чому? Бо ти працюєш на цю недолугу владу? — запитала вона. — Я не дуже розбираюся у політиці, але… Хіба вони здатні захистити когось, не кажучи вже про цілу державу? У них же нічого немає… Он навіть кліше для друкування грошей і те у Петлюри з-під носа викрали…

Марко здивовано поглянув на неї.

— Звідки ти про це знаєш?

— Теж знайшов мені таємницю… Та про це все місто знає… — Олеся потягнулася до нього. — То Олексій Трегуб постраждав, охороняючи те кліше?

Марко знову вклав її, як дитину, на подушки.

— Полишмо цю розмову, Олесю…

— Наш керівник театру, Микола Крамовський, завжди у курсі всіх подій у місті… — продовжувала вона. — Те, що знає він, знає його коханка, Ольга Татарінова. А те, що відомо Ользі, знає весь колектив, до останньої прибиральниці і білетера… І в результаті все місто…

— Це небезпечно. Тобі не потрібно про це говорити… — проказав, цілуючи її.

— Я ж тобі кажу, а не комусь іншому, — зітхнула Олеся. — Я взагалі намагаюся тримати рот на замку. Але тобі… тобі хочу вірити!

— Біля твоїх ніг — усе місто… — Марко нахилився, роздивляючись обличчя Біличенко.

— Все місто, і нікого… — прошепотіла у відповідь Олеся. — Якщо тільки ти…

Він не дав їй доказати, бо затулив поцілунком уста.

* * *

Про Петербург Микола