Червона Офелія - Лариса Підгірна

себе виключно людиною мистецтва, театралом й, відповідно, далеким від політики та всіляких навколополітичних інтриг, аж поки Симон Петлюра не пояснив йому, що, власне, театр і є політикою. До того ж, це не сьогодні і не ним вигадано. У вирі подій, котрі полум’ям охопили молоду Українську Республіку театру та культурі, за словами Петлюри, передбачалося чільне місце. Крамовському ця мова сподобалася. Коли до Кам’янця повернулися більшовики, йому було гарантовано безпеку, та він добре розумів, що будь-яка наступна зміна влади для нього — смерті подібна. Однак із приходом УНР його чіпати не стали; колишній Пушкінський дім назвали Шевченківським театром, і Крамовський ретельно підбирав відповідний репертуар, найкращі україномовні п’єси. Запрошував на гастролі відомі театральні колективи, переманював талановитих акторів, обіцяючи визнання та славу. Так у його колективі опинилися юна зірка Харківського театру Олеся Дмитрівна Біличенко.

От і сьогодні Микола Крамовський вирішив не вдарити обличчям у грязюку перед новою владою, і на честь приїзду головнокомандувача Армії УНР у театрі дати гідний спектакль — «Наталку Полтавку» з актрисою Біличенко у головній ролі.

В залі яблуку ніде впасти. Містяни, облишивши свої буденні справи, прийшли як один. Партер, ложі, балкон — усі місця, як у добрі старі часи були зайняті, білети розкуплені. Микола Крамовський передбачав такий аншлаг, проте розумів: ним завдячує не тільки спектаклю. Сьогодні у центральній ложі був присутній сам головнокомандувач військ УНР, Симон Петлюра. Передбачалося, що після спектаклю очільник нової української влади виголосить перед громадою промову, тож кам’янчани, в першу чергу, зібралися тут заради цього визначного моменту, щоб почути, що скаже головний отаман. А Крамовський торжествував. Настав час для театру, як і обіцяв йому Петлюра колись, стати політикою. Тож відчував себе мало не Шекспіром на службі у королеви. Власне, поставити Шекспіра в оригіналі було його давньою мрією, та не всі актори володіли англійською. А от польську розуміли усі. Правда, поляками тут, у Кам’янці сьогодні не дуже тішилися, та Петлюра пообіцяв, що скоро все зміниться. Польща має стати надійним союзником, бо у боротьбі проти більшовицької навали Україні чекати допомоги більше ні від кого…

«Петлюра ж не черствий солдафон, — справедливо міркував Крамовський. — Колишній журналіст, перекладач, гуманітарій, словом! Йому сам Бог велів опікуватися культурою та мистецтвом!» Подумки дякував Богу, що Кам’янець відтепер — столиця, і якщо так піде далі, аншлаги у Шевченківському театрі стануть звичним явищем. Вечорами після спектаклів він уже не раз обдумував, як представить Петлюрі своє бачення подальшого розвитку театру, як запропонує оновити інтер’єр та декорації, відкриє нові штатні одиниці художника та костюмера. Звичайно, все це потягне на значні суми, але ж театр вартий того! Адже Петлюра сам зазначив: театр тепер — це державна політика!

* * *

— Маю тобі дещо сказати, Костю…

Чорницький здивовано перевів погляд на Марка. Той сьогодні — любо глянути — вичепурився, як на сватання. Новий сірий костюм, замовлений у кравця з П’ятницької, сидів на ньому, як влитий. І де у старого в такі прикрі часи знайшлася така добротна тканина? До костюма — світлий капелюх, що тепер лежав на колінах у Марка. Зрештою, гроші здатні творити чудеса у всі часи, а у Марка вони були завжди.

Як і домовлялися, вони прийшли на спектакль. Правда, з великими труднощами дістали квитки на найбільш віддалені поганенькі місця.

— Що таке, Шведе? Ти сьогодні якийсь нервовий… У чому справа? Твоїй витонченій натурі не до вподоби, де ми сидимо, чи те, як сьогодні грає пані Біличенко? — пошепки поцікавився Чорницький. — Як на мене, Олеся неперевершена навіть у компанії цих недолугих партнерів.

— Ні, вона справді грає бездоганно, — прошепотів у відповідь Марко. Стиснув пальцями балконне перилко, оббите червоним оксамитом. — Та й що до місця мені байдуже. Я не про те. Маю тобі сказати дещо важливе, Костю.

Позаду шикнули. Тому довелося змовкнути.

— Ну, що таке, Марку? — перепитав Чорницький знову. — Сказав «А», то кажи вже «Б».

— Учора… Між мною та Олесею Дмитрівною…. дещо сталося. Розумієш? — Марко виразно подивився на Костя. — Я вирішив тобі сказати про це одразу, аби потім наші стосунки не стали для тебе сюрпризом.

На обличчі Чорницького застиг незрозумілий вираз.

— Коли? — запитав він. — Коли це ви встигли?

— Я нічого такого конкретно не планував, — почав Марко. — Але так уже сталося. Я випадково опинився там, у її будинку серед ночі.

— Як це… випадково? З якого-такого дива?

— Молоді люди, може, ви замовкнете вже нарешті? — поважна пані у капелюшку боляче тицьнула ручкою парасольки Маркові у спину. — Я змогла придбати квиток на сьогоднішній спектакль мало не під стріхою, — обурено додала вона. — Так ще й ви теревените безперестанку!

Марко скривився. Пані втрапила йому парасолькою просто в болючий шрам під лопаткою. А окрім всього іншого, Швед упізнав у тій пані свою літню сусідку, пані Ліпінську.

— Ну? — не вгавав Чорницький. — То, може, все-таки розповіси?

— Я уже й сам не радий, що сказав тобі це посеред спектаклю, тепер спокою не даси. Так сталося, — проказав Марко знову. — Пам’ятаєш, Олеся розповідала про хлопця, який залишив їй на зберігання отой томик Шекспіра?

— Ну?

— Він наклав на себе руки, Костю. Я був свідком, як його витягували із зашморгу сьогодні вночі. А в кишені у того хлопця знайшли щось схоже на прощальну записку, адресовану коханій жінці.

— I?

— Я мав підозри, що та записка адресована Олесі Дмитрівні і повинен був переконатися у тому, що їй нічого і ніхто не загрожує…

Чорницький похмуро відвернувся.

— Ага… Нічого й ніхто, окрім тебе! Зрештою… хто мені дохтор! — відповів Чорницький. — Я сам тебе запросив у гості до Олесі Дмитрівни, сам вас познайомив… Чого я чекав?.. — звернувся він до Шведа. — А як ти опинився вночі біля трупа того хлопця? Звідки дізнався, що він наклав на себе руки? Теж, скажеш, випадково?

— Молоді люди… — літня пані за спиною Марка зашипіла гускою. — Ви просто невиховані пацєта! Вам не у театр, вам…

Маркові нічого не залишалося, як повернутися до своєї сусідки.

— Пані Ліпінська, перепрошую, ми більше не будемо! Слово честі!

— Ну то що? — Чорницькому, схоже, було все одно. — Марку, то як? Як так сталося, розповідай!

— Я… — почав було Швед.

— Зачекай… Дай сам здогадаюся… Ти тепер працюєш на нову владу? Марко розвів руками.

— Костю… У всякому разі я тобі про все чесно розповів.

— Ну це вже ні в які ворота, молоді люди! Ви просто знущаєтеся з мене! — у відчаї вигукнула пані Ліпінська. — От вже не думала, Марку, що ти така невихована дитина! А видавався цілком пристойним хлопчиком!

Тут на