Червоне доміно - Фред Унгер
— З колін не вставати! Не рухатись! І руки вгору, та швидше!
Він наблизився до мене і спритно обмацав мою одежу. Упевнившись, що при мені немає ніякої зброї, він знову підійшов до дверей, замкнув їх і поклав ключ у кишеню.
— А тепер можете встати, пане Томас. Але прошу без дурниць. Сідайте он у те крісло.
Лише коли я сів, мені раптом спало на думку, що він допіру назвав моє прізвище. Не те прізвище, під яким я був записаний у готелі, а те, що стояло в моєму метричному свідоцтві. Не так багато людей знали це прізвище. Сивоголовий знав його, і це здалося мені поганою прикметою. На язику в мене вже крутилося одне запитання, але я проковтнув його. В моєму становищі ліпше було мовчати і дати спершу поговорити йому.
Сивоголовий сів навпроти мене. Револьвер він не випускав із рук.
— Власне кажучи, — мовив він, — ви чините дуже нерозумно. Маєте майже закінчену інженерну освіту, володієте кількома мовами, ви молоді, у вас хороші манери — невже ж ви справді не знайшли нічого кращого, як вриватися в кімнати до чужих людей?
Я знизав плечима. Звичайно, є на світі кращі професії, ніж злодій. Але розбагатіти з їх допомогою важкувато. А я поклав собі за всяку ціну мати мерседес і побувати на Рів'єрі.
— Ви, певно, не знаєте, що в останньому семестрі я вилетів із училища?
— Знаю.
— От бачите.
— Ви могли б уладнати цю справу.
— А тоді?
— Тоді, — сказав він, поволі цідячи слово за словом, — тоді, очевидно, ви б не опинилися в такій ситуації, як оце зараз. Зрештою, дуже неприємна ситуація.
— Це я знаю.
— Справді? Дуже добре. Сподіваюсь, що це полегшить нашу розмову.
— Хто ви такий взагалі?
Його тонкі губи скривилися в огидній мефістофельській посмішці.
— Це запитання ви мали б поставити собі раніше, принаймні з годину тому. Тепер уже пізно.
— Я…
— Халтурно працюєте, чортзна-як халтурно. Я, пане Томас, знаю вже кілька днів, хто ви такий і з якою метою оселилися в готелі.
— Справді?
— Так. Саме тому я й дозволив собі підготувати для вас цю маленьку пастку. Хотів трохи підігнати вас, бо чекання здалося мені надто довгим. Та я й не думав, що ви так швидко піймаєтеся на гачок. Я просто переоцінив вас. Ви вскочили в мою пастку, як маленький, дурний хлопчисько.
Я розлючено схопився на ноги.
— Я…
— Сідайте!
Я дивився на дуло револьвера; поверх дула, як я вже казав, був надітий звукоглушитель. Якби він вистрелив, великого шуму не було б. Звук був би такий, наче десь поблизу стукнули двері. Ніхто б не звернув на це уваги, і ніхто не спитав би про мене. Я сів.
— Ваш темперамент заслуговує найвищої похвали. — Посмішка його стала злою. — Але раджу вам все-таки бути надалі стриманішим. Чи, може, вас дратує правда? Ви ж тільки тому гніваєтесь на мене, що я про вас знаю все, а ви про мене — нічого. Адже так?
Не знаю, почервонів я чи ні. У всякому разі це була правда. Я ладен був надавати собі ляпасів за те, що виявився таким йолопом.
— Вище голову, пане Томас! Працювали ви не так-то вже й кепсько. Вітаю вас із тим, що вам удалося відкрити шкатулку. Я дивився на годинника. Ви витратили на це всього вісім хвилин. За такий час я й сам не впорався б з такою роботою.
— Але все вирішують результати.
— Це правда, пане Томас, правда. Тільки тут вам дійсно не пощастило, що ви натрапили саме на мене. Можливо, вам краще було б вибрати собі якусь іншу жертву?
— Ви й справді не хочете мені сказати, хто ви такий?
Він з задоволеним виглядом похитав головою. Видно було, що ця розмова надзвичайно тішить його. Він грався зі мною, як кіт з мишею, а я міг тільки сушити собі голову, чим скінчиться наша розмова.
— Ні, чого ж, я скажу вам, обов’язково скажу. Вам треба тільки трошечки запастися терпінням… Я мушу спершу швиденько подзвонити в найближчий поліцейський участок і попросити, щоб вони прислали сюди свого агента.
— Ви справді хочете зробити це?
Він раптом глянув на мене великими здивованими очима.
— Звичайно, а що ж ви собі думали? Чи, може, по-вашому, я повинен відпустити вас, а завтра ви почнете обкрадати інших людей? Тоді я матиму цілу купу неприємностей — ні, цього ви не можете від мене вимагати.
У нього був такий щиро засмучений вигляд, що я майже повірив йому. Але потім я побачив його очі і все збагнув. Це були очі кішки, яка тримає свою жертву в лазурях і поволеньки-поволі терзає її.
— Чи, може, ви думаєте, що я не повинен дзвонити, пане Томас?
— Я нічого не думаю.
— Он як? Отже, ви нічого не думаєте? — він замислено побарабанив пальцями по револьверу, і обличчя його раптом спохмурніло. Мишка не хотіла більше брати участі в грі, і це зіпсувало кішці настрій. — Як хочете, пане Томас. Але ж ви знаєте, що вас чекає?
— Приблизно.
— Позбавлення волі, конфіскація майна, список попередніх судимостей. Ваше життя надовго буде зіпсоване.
— Гм.
— Чи ви як слід обміркували все це?
— А хіба від цього щось зміниться?
Він сердито сховав револьвер у кишеню й підвівся.
— Ви досить твердий горішок. Можливо, ви все-таки розумніший, ніж мені здалося. Ви догадуєтесь, чого я від вас хочу?
— Ще ні.
— Я пропоную вам одне діло.
— Все залежить
