Вбивство на 31-му поверсі - Пер Валє

Він намацав пляшку й вилив решту з неї в кухлик.

— Найбільша кухня в світі,— повів далі він. — Триста п'ятдесят тисяч пайок на тиждень. Юшки «Брехня», гарантованого несмаку. Рік у рік.

Він весь тіпався і мусив тримати кухлика обіруч, щоб донести його до вуст.

— Але тепер уже годі. — Він узяв зі столу листа й помахав ним. — Прочитайте самі. Подивіться на фінал.

Комісар Єнсен узяв листа. Він був від головного редактора:

«Твій репортаж про весілля в королівському палаці некомпетентний, погано написаний і повний помилок. А кореспонденція про самогубства у восьмому номері — скандальний ляп. Я змушений подати на тебе рапорт».

— Звісно, він сам усе те читав, підписуючи до складання. І кореспонденцію також. Але я нікому не скажу про це. Сердега боїться за свою шкуру. — Раптом чоловік зацікавлено глянув на Єнсена. — А ви хто? Новий директор, еге ж? Нічого, впораєтесь, голубе. Тут наймити просто від плуга сидять за головних редакторів. І, певна річ, підтоптані повії, яких хтось захотів спекатися й прилаштував сюди.

Єнсен показав свою перепустку на синьому бланку; але чоловік навіть не глянув на неї, а повів своєї:

— Я тридцять років був журналістом. Я власними очима стежив за цим духовним розкладом. За цим душінням інтелігенції. Найдовшим убивством, яке тільки знає світ. Раніше я чогось прагнув. То була помилка. Я й тепер прагну, тільки дуже мало. І це теж помилка. Я вмію писати. Це помилка. Тому вони й ненавидять мене. Але поки що їм треба таких, як я. Поки не винайдуть машини, щоб писала їм оту погань. Вони ненавидять мене, бо я недосконала машина з важелями й кнопками, що писала б їхню гидотну брехню по шість сторінок на годину, без помилок, викреслень і власних думок. А тепер я п'яний! Ура! Ура! — Очі в нього витріщилися, а зіниці стали зовсім маленькі. Він промимрив: — Як тільки висохнуть підштанки, я спробую піти додому.

Він хвилю помовчав, уривчасто, хапливо дихаючи. Потім простяг праву руку й сказав:

— Шановні глядачі! Виставі край, Повішено героя наостанці. Таке життя одвіку — не чекай Пощади в людськім божевільнім танці.

Ви знаєте, хто це написав?

— Ні,— відповів Єнсен.

Він вимкнув світло і вийшов з кімнати.

На десятому поверсі він пересів у безперервний ліфт і спустився вниз до паперового складу.

Там уже ввімкнули нічне освітлення — нечисленні сині плафони, що сіяли тьмяне непевне світло.

Єнсен трохи постояв, відчуваючи, як велетенська будівля давить його своїм тягарем. Ротатори й інші машини вже не працювали, і від тиші ніби ще збільшилася товща й вага Дому. Навіть ходи чоловіка, що йшов за ним назирці, він уже не чув.

Єнсен піднявся у вестибюль. Там нікого не було, і він трохи почекав. Аж за три хвилини з бокових дверей вийшов чоловік у сірому костюмі й попростував до будки охоронця.

— Там у кімнаті дві тисячі сто сорок третій сидить п'яний, — мовив Єнсен.

— Про нього вже подбали, — безбарвним голосом відповів чоловік у сірому костюмі.

Єнсен відімкнув своїм ключем вхідні двері, і в обличчя йому війнуло холодне нічне повітря.

Коли Єнсен вернувся до шістнадцятої дільниці, було вже п'ять хвилин до десятої. У вартівні він не побачив нічого цікавого і спустився вниз, куди саме привезли двох молодих жінок. Він зачекав, поки жінки здавали на контрольний стіл свої посвідки, взуття, верхній одяг і торбинки. Одна з них завзято лаялась і навіть плюнула реєстраторові в обличчя. Поліцай, що привіз її, позіхнув, заломив їй руку за спину і водночас стомлено глянув на годинника. Друга арештована стояла спокійно, похнюпивши голову й опустивши руки. Вона весь час плакала й мурмотіла крізь сльози давно відомі слова: «Ні, ні!» і «Я не хочу!».

Затриманих повели двоє поліцаїв у гумових чоботях і світло-зелених непромокальних плащах. Відразу по тому з кімнати медичного огляду почувся плач і стогін. Жіночий персонал був надійніший і витриваліший за чоловічий.

Єнсен повернувся до контрольного столу й прочитав список п'яних, привезених останніми годинами. У видавництві нікого не затримано, і звідти не надходило ніяких заяв.

Дорогою додому комісар Єнсен не захотів нічого їсти. Він не почував себе дуже голодним, та й під грудьми вже не пекло. Але, хоч у машині було тепло й затишно, він тремтів з холоду і насилу тримав кермо.

Він зразу роздягся й ліг у постіль. Пролежавши в темряві з годину, він підвівся й приніс пляшку. Тремтіти він перестав, але мерз навіть уві сні.

Минув третій день. Лишилося чотири.

Ранок був холодний і ясний. Моріжки між будинками притрусив уночі сніг, а на бетоновій автостраді полискувала ожеледь.

Єнсен прокинувся рано і, незважаючи на великий рух та слизьку дорогу, вчасно дістався до дільниці. В горлі у нього пересохло, а в роті, хоч він, їдучи з дому, почистив зуби й добре сполоскав їх, залишився несвіжий, неприємний присмак. Він звелів принести з буфету пляшку мінеральної води й заходився вивчати папери на столі. Рапорту з лабораторії ще не було, а решта виявилися нецікаві. Поліцай, відряджений на пошту, зайшов у глухий кут. Єнсен уважно прочитав його коротеньке повідомлення, потер пучками скроні й набрав номер головпоштамту. Трубку взяли не відразу.

— Це Єнсен.

— Слухаю, комісаре.

— Що ви тепер робите?

— Допитую сортувальників. Але на це потрібен час.

— А якщо докладніше?

— Ще два дні. Може, й три.

— Ви вважаєте, що це до чогось приведе?

— Навряд. Трапляється багато листів, де адреси наліплено з газетних літер. Через мої руки їх уже перейшла з сотня. І більшість навіть не анонімні. Просто