Вбивство на 31-му поверсі - Пер Валє

миль почалися старіші й занедбаніші будинки. Вони стирчали, немов стовпи, серед буйної, здичавілої зелені, місцями тиньк із них поодпадав, оголюючи нерівні, вивітрені бетонові панелі, в багатьох вікнах не було шибок. Відтоді як уряд десять років тому зумів розв'язати житлову кризу завдяки будівництву типових висотних будинків з однаковими стандартними квартирами, давні околиці спорожніли. Тепер вони здебільшого були заселені ледве на третину. Решта помешкань стояли порожні, вони руйнувались, як і самі будинки. Відколи вони стали нерентабельні, ніхто не піклувався про них, не лагодив їх. А що вони й збудовані були погано, то занепадали швидко. Багато закладів збанкрутувало й перестало існувати, інші будинки власники просто залишали, а як ще й статистика довела, що в кожного має бути своя машина, то вже ніякий комунальний транспорт не сполучав цих околиць з містом.

У буйних кущах навколо будинків валялися поламані частини машин і целофанові обгортки. Міністерство соціального забезпечення вважало, що ті будинки поступово заваляться, і околиці автоматично, без зайвих витрат, почали обертатися на смітники.

Єнсен звернув з автостради, переїхав через міст і опинився на довгастому, зарослому листяними породами дерев острові. Вздовж берега на ньому було повно басейнів, тенісних майданчиків, доріжок для верхової їзди і білих вілл. За кілька хвилин він зменшив швидкість, завернув ліворуч, проминув дві чавунні високі брами, заїхав перед будинок і спинився.

Вілла була велика й розкішна, її скляна передня стіна, бездоганно чиста, ще дужче посилювала враження пишноти. Коло входу стояло три машини, одна з них велика, сріблястого кольору, була закордонної марки, остання модель року.

Єнсен піднявся східцями і, поминувши фотоелемент, почув у будинку мелодійний дзвінок. Двері зразу відчинила молода жінка в чорній сукні й білій накрохмаленій мереживній наколці. Вона попросила Єнсена зачекати, а сама зникла в будинку. В передпокої і там, куди ще Єнсен міг досягти оком, панувала модерна безликість. Така сама холодна вишуканість, як і в кабінетах дирекції видавництва.

У передпокої, крім Єнсена, був ще якийсь юнак років дев'ятнадцяти. Він сидів у кріслі з крицевих трубок, ви-тягши ноги й тупо дивлячись поперед себе.

Той, задля кого Єнсен приїхав сюди, виявився засмаглим, блакитнооким чоловіком з бичачим карком, пихатим виразом обличчя і вже видимими ознаками майбутньої огрядності. Він був у спортивних штанях, сандалях і елегантній куртці з якоїсь пухнастої тканини.

— У чім річ? — непривітно спитав він. — Відразу вам кажу, що я зовсім не маю часу.

Єнсен підступив до нього й показав свій службовий знак.

— Я Єнсен, комісар шістнадцятої дільниці. Веду слідство в справі, що стосується вашої колишньої посади й місця роботи.

Постава й обличчя господареве змінилися. Він неспокійно хитнувся, мало не впавши, і тривожно забігав очима по передпокої.

— На бога, — промурмотів він, — не тут. Не тут, при… Ходімо до мене… або в бібліотеку… так, краще в бібліотеку. — Він непевно махнув рукою, ніби хотів відвернути Єн-сенову увагу, й додав: — Це мій син.

Молодик у кріслі невдоволено глянув на них.

— Ти не хочеш покататися, випробувати свою нову машину? — спитав господар.

— Чого б то?

— Ну, дівчата, і взагалі…

— Пхе, — сказав молодик, і очі в нього знову потьмянішали.

— Не розумію теперішньої молоді,— мовив господар, розгублено всміхаючись.

Єнсен нічого не відповів, і усмішка відразу згасла.

У бібліотеці, ясній, просторій кімнаті з кількома шафами й низькими кріслами, не було жодної книжки. На столі лежали тільки газети.

Господар щільно зачинив двері і благально глянув на відвідувача, що й далі був поважний і незворушний. Потім, нервово тремтячи, підійшов до однієї шафи, взяв склянку на зельтерську воду, налив у неї вщерть горілки і випив одним духом. Тоді знов налив, знов позирнув на комісара Єнсена й промимрив:

— Тепер уже однаково. А ви часом не хочете?.. Ну, звісно, ні… перепрошую… Ви мене розумієте… нерви.

Він повалився в крісло, Єнсен, і далі стоячи, витяг з кишені нотатника. На обличчі в господаря заблищав піт. Він ненастанно витирався згорненою хусточкою.

— Господи, — простогнав він, — я так і думав. Увесь час сподівався цього… Знав, що ті собаки вгородять мені ножа в спину, тільки-но скінчаться вибори. Але я боротимуся! — запально сказав він. — Звісно, вони все в мене відберуть. Але я знаю дещо, таке, що вони й не…

Єнсен пильно дивився на нього.

— Багато чого знаю, — вів далі господар. — Цифри, які їм буде дуже важко пояснити. Знаєте, який вони платять податок? А знаєте, яку платню дістають їхні юристи? Знаєте, де, властиво, ті юристи працюють? — Він нервово поторсав себе за рідкого чуба й понуро сказав: — Перепрошую… Я не хотів… Знаю, що це тільки на шкоду мені буде, але… — Раптом у голосі його забриніла впертість: — А, власне, чого ви допитуєте мене в моєму домі? Ви ж, мабуть, і так усе знаєте. Чого ви стоїте? Чому не сядете?

Єнсен і далі стояв. Він не озивався, і господар вихилив Ще одну склянку, з розмаху поставивши її назад на стіл. Руки в нього тремтіли.

— Ну що ж, починайте, — покірно сказав він. — Виходить, нікуди не дінешся. Доведется все це залишити.

Він підвівся, знов підійшов до шафи й знов понишпорив між пляшками.

Комісар Єнсен розгорнув нотатника, взяв ручку й спитав:

— Коли ви пішли з роботи?

— Восени. Десятого вересня. Я того дня ніколи не забуду. І попередніх тижнів. То були страшні тижні, такі самі, як нинішній день.

— Ви достроково пішли на пенсію?

— Авжеж. Вони змусили мене. З доброго ставлення, звісно. Я навіть отримав лікарський висновок. Вони про все подбали. Вада серця, мовляв. Переконливо, правда? А я був здоровий, як дуб.

— А яка у вас пенсія?

— Місячна платня, я й досі її отримую. Господи, для них це мідяки порівняно з тим, що їм доводиться платити своїм податковим інспекторам. До того ж вони коли завгодно можуть скасувати пенсію. Я ж підписав папір.