Вбивство на 31-му поверсі - Пер Валє

— Який папір?

— Пояснювального листа, як вони його називають. Визнання, ви ж його, мабуть, читали? І відмову від цього будинку та від грошей. Вони запевняли мене, що то тільки задля форми, що ним ніколи не скористаються, хіба в крайній потребі. Я, звісно, й не мав ніяких ілюзій. Тілки не сподівався, що крайня потреба настане так швидко. Тривалий час я намагався переконати себе, що вони не чіпатимуть мене, не зважаться на скандал, на публічний суд. Вони мають мене на гачку, — він обвів рукою навколо шиї,— і це компенсує їхні затрати, хоч би які вони здавалися великі.

— А які саме?

— Десь близько мільйона Скажіть, невже я конче повинен усе це згадувати?…і саме тут… у мене вдома?

— Усе готівкою?

— Ні, приблизно половину. Та й їх розкладено на багато років. А решту…

— Чим?

— Решту матеріалами, здебільшого будівельними, транспортом, робітниками, папером, конвертами. Той диявол усе порахував, я певен, що порахував, навіть скіпки, тасьму до папок і клей.

— Хто?

— Той дідько, що спік це діло. їхній улюблений пес, директор видавництва. Самих їх я не бачив. «Не хочуть поганити рук», — пояснив той негідник. І ніхто нічого не взнав. «Це завдало б концернові величезної шкоди», — сказав він. Це було якраз перед виборами. Я здогадувався, що вони почекають, поки минуть вибори.

Господар ненастанно втирав обличчя хусточкою, і вона вже геть посіріла й змокла

— Що… що ви гадаєте зі мною зробити?

— Коли ви йшли з роботи, то не отримали ніякого диплома? Ніби подяки за роботу? Господар стрепенувся.

— Отримав, — глухо промовив він.

— Будьте ласкаві, покажіть мені його.

— Зараз-таки?

— Атож, зараз.

Господар підвівся, непевно тримаючись на ногах, спробував прибрати спокійного виразу і вийшов. За кілька хвилин він повернувся з дипломом, оправленим під скло в позолочену рамку. На ньому стояли підписи шефа й видавця.

— Мав бути ще один аркушик, чистий. Що ви з ним зробили?

Господар розгублено втупив очі в Єнсена

— Не знаю. Мабуть, викинув. Я, здається, відрізав його, як замовляв рамку.

— А точніше не скажете?

— Ні, але, мабуть, таки викинув. Пригадую, що я його відрізав.

— Ножицями?

— А чим же ще? Звичайно, ножицями. Він глянув на диплом і похитав головою.

— Яке ошуканство, — промурмотів він. — Яка облуда, яка відверта підлість.

— Авжеж, — погодився Єнсен.

Він згорнув нотатник, сховав його до кишені й підвівся.

— До побачення.

Господар вражено витріщив очі.

— А коли… коли ви знов прийдете?

— Не знаю, — відповів Єнсен.

Молодик у передпокої сидів так само, як і перше, але тепер уже вивчав гороскопи в одному журналі і навіть виявляв ознаки зацікавлення.

Коли Єнсен їхав назад, було вже поночі. Серед занедбаних околиць стриміли будинки, немов ряди чорних примар у дрімучому лісі.

Він не заїхав на дільницю, а подався просто додому. Дорогою він спинився біля кав'ярні-автомата І хоч знав, чим Це закінчиться, з'їв три бутерброди й випив дві чашки чорної кази.

Скінчився четвертий день.

Коли задзвонив телефон, Єнсен ще навіть не одягнувся. Було п'ять хвилин до сьомої, і він голився у ванній перед дзеркалом. Уночі його мучила колька, тепер біль трохи вшух, але в боці й досі шпигало і муляло.

Єнсен знав, що дзвінок службовий, бо ніколи сам не дзвонив у приватних справах і не дозволяв дзвонити іншим.

— Єнсен, — сказав начальник поліції,— де ви в біса ділися?

— Нам ще лишилося три дні.

— Та я не про те.

— Я тільки-но почав допитувати підозрілих.

— Я не про ваші темпи, Єнсене.

На таке важко було щось відповісти. Начальник хрипко кашлянув.

— На наше з вами щастя, справа вже з'ясувалася.

— З'ясувалася?

— Так, їм самим пощастило знайти винуватця.

— Хто ж він?

— Один із працівників концерну. Як ми й гадали від самого початку, то був просто кепський жарт. Його втнув один з їхніх працівників, журналіст. Певне, молодик з богемними звичками, з різними шаленими ідеями, але непоганий хлопець. Вони, здається, підозрювали його від першої ж хвилини, хоч і не поквапилися сказати нам про це.

— Розумію.

— Мабуть, тому, що не хотіли висловлювати необгрунтованої підозри.

— Розумію.

— Та хоч там як, а справа з'ясована. Вони вирішили не позивати його, змирилися зі збитками, повелися дуже великодушно. Вам треба тільки одне: записати його зізнання. А тоді можете поставити крапку.

— Розумію.

— Я маю його адресу й прізвище, запишете?

Єнсен записав усе те на звороті маленької білої картки.

— Для всіх буде краще, коли ви якнайшвидше спекаєтеся цієї халепи. Матимем спокій.

— Так.

— Оформте справу, як звичайно, і закрийте її. Не забудьте, що вони хотіли б ознайомитися з матеріалами слідства.

— Розумію.

— Єнсене!

— Слухаю.

— Вам нема чого журитися. Нема нічого дивного, що так вийшло. Адже керівники концерну мали більше можливостей розплутати справу. Вони ж бо знають своїх людей, стосунки між ними, і це давало їм велику перевагу.

Єнсен нічого не сказав. Начальник дихав важко й уривано.

— І ще одне.

— Слухаю.

— Я від самого початку наголошував, що ваше завдання — з'ясувати справу з анонімним листом, правда ж?

— Так, наголошували.

— Це означає, що вам не треба звертати уваги на інші побічні